Серед зелені вишневого садочка стоїть Біла хата. Вона здається мені такою ж старою та мудрою, як і моя прабабуся, до якої ми з мамою приїжджали погостювати цього літа. …Перша зустріч із нею була схожа на казку. Після автобусного пилу й духоти ми нарешті увійшли до старенького чистого двору – і раптом очі засліпило білим світлом. Під яскравою блакиттю неба, наче стрічкою, опоясана біля землі чорнобривцями та майорами, стояла Невелика хатинка. Її білі стіни зраділо усміхалися до нас і запрошували швидше зайти у гості. “Отут народилася твоя
бабуся, і я тут кожного літа відпочивала. Тепер і ти відчуєш, як тут добре”, – промовила мама, коли ми переступали стертий поріг. Вже через кілька хвилин я була буквально закохана у цю Біленьку хату, яка стала одним із символів України. Усередині вона теж була біла, а по цих білих стінах біля дверей та печі Розквітали такі ж самі квіти, тільки намальовані: чорнобривці, майори, айстри. Ці квіти були вишиті й на численних рушниках, що Прикрашали стіни хати. Вони були з любов’ю розвішані на образах, рамах із старими фотокартками і На портреті Т. Г. Шевченка. Під іконами біля довгої дерев’яної лави стояв
стіл, а на ньому (теж прикрита рушником) – паляниця. Старенька прабабуся бережно Пригорнула мене до себе. І такою ніжністю і чимось рідним-рідним огорнуло мене, що раптом підкотили сльози! І враз У цій хаті все стало моїм, споконвічно рідним: і вариста піч у внутрішньому куті, і скриня збоку стола, і дивний дерев’яний настил на стовпчиках (виявилося, що він називається полом). Я здивовано і Ніжно торкалася цих речей, і вони радісно віталися зі мною, обіцяючи розкрити родинні перекази і таємниці. Бо ця Біленька хата назавжди стала серцем багатьох поколінь нашого численного роду. Ось тоді я вперше усвідомила, що Біла хата – це чиста совість України, яка нічим не заплямувалась у віках і подіях.
