Характеристика образу Лукаша у драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки

Світлими теплими тонами змальовано у “Лісовій пісні” Лукаша і дядька Лева. Напровесні обидва вони з’являються в лісі, аби побудувати хату і оселитися там назавжди. Ім’я Лукаш відомо багатьом слов’янським мовам. За етимологічним словником, в українській мові воно запозичене з польської, до якої, у свою чергу, прийшло з латинської, і означає “світло”, а первісне значення його імені – “народжений при сході сонця”. У драмі-феєрії Лукаш – ще зовсім молодий, гарний, чорнобривий, стрункий парубок. Ніжний спів його сопілки

порушив лісову тишу й сповнив ліс світлом і теплом. Почувши його мелодію, уся природа пробудилася, неначе зійшло сонце.
У весняному лісі Лукаш зустрівся з лісовою красунею Мавкою. Спалахнуло перше кохання молодих сердець, і від їхнього щастя забуяло все довкола.
Спочатку Лукашеве кохання було палким і щирим: він захоплюється вродою Мавки, захищає її від переслідувань Перелесника, кидається в ніч за світлячками, щоб прикрасити ними розкішні коси коханої. Але все це швидко минає. Вслухайтесь лише у його слова – від палкого вигуку: “Я зацілую тебе насмерть!” до образливого: “Яка страшна! Чого
ти з мене хочеш?” Любов Лукаша не витримує перевірки буденщиною, і він врешті-решт погоджується на шлюб із моторною вдовою Килиною, яку підшукала йому мати. Така пасивність парубка цілком відповідає добре знайомим Лесі Українці звичаям поліського села, де за жениха все вирішували його батьки.
Не маючи вольового характеру, Лукаш легко піддається впливові обставин. Він намагається виправдатися перед зрадженою ним Мавкою:
Ти бачиш… мати все гризуть за тебе!..
Їм невістки треба,
Бо треба помочі – вони старі.
Чужу все до роботи заставляти
Не випадає… Наймичка – не дочка…
Та, правда, ти цього не розумієш…
Найбільша біда Лукаша в тому, що він сам не розуміє, який має творчий дар – його гра на сопілці нікого не залишає байдужим.
Зі змінами у поведінці Лукаша змінюється і його мова: із лагідної й поетичної вона стає різкою, навіть брутальною: “Ай дай спокій! Не маю часу”, – кидає він засмученій Мавці, яку занапастив.
Невіддільна від образу Лукаша алегорична постать його Долі. Ця постать підсилює драматичність подій, вона викликає особливий смуток, жаль за втраченим великим щастям, якому немає вороття. Наче морок по гаю, блукає загублена Доля, шукаючи стежки до минулих днів, та ті стежки вже позамітало снігом:
Доля.
Ой колись я навесні
Тут по гаю ходила,
По стежках на признаку
Дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти
Без ваги попід ноги…
Скрізь терки-байраки,
Та й нема признаки,
Де шукати дороги.
Пішла і зникла в снігах Лукашева доля, вказавши йому на вербову гілку, що він її кинув. Лукаш підіймає цю гілку-сопілку і починає грати. “Спочатку гра сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу.” Під спів сопілки розцвітає весна. Так, мрію вбити не можна.
Доля – це Лукашева совість, яка чинить суд над його життям.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Характеристика образу Лукаша у драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки