Характеристика образів повісті “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського
Сюжет повісті “Тіні забутих предків” перегукується з сюжетом трагедії Шекспіра “Ромео і Джульетта”. Діти ворогуючих родів покохали одне одного. Як і шекспірівські персонажі обоє вони гинуть, але смерть Марічки відбувається випадково. А Іван не може пережити смерті свого кохання, тому й помирає ще за життя. Кохання породжує в його душі фантастичні образи, які призводять його до фізичної смерті.
Від самого початку кохання Івана й Марічки було трагічним, бо на перешкоді закоханим стояла давня ворожнеча родів. Достатньо пригадати
Саме природа стає не тільки тлом, на якому розвивається кохання Івана та Марічки, а й джерелом, яке породило це кохання. Вони обоє розуміли природу, сприймали як живу істоту, навіть чули її подих. Природа виявила спорідненість їхніх душ. Природа входить у душі Івана та Марічки чарівними звуками і казковими явищами, а їхні душі породжують красу і повертають її природі чарівними звуками музики і піснями. Іван грав у денцівку, повторюючи мелодію щезника, що той виводив на флоярі. Марічка складала співаночки, ніби підслухавши, про що дзюрчитьрічка і шумить ліс. Мелодії пісні і музики сплітались в одно, народжуючи прекрасне почуття любові. Розповідаючи про кохання Івана та Марічки, М. Коцюбинський порівнює їх поведінку з тим, що бачив у природі. Цим порівнянням автор показує природність та гармонійність почуттів героїв. Взагалі уся повість саме про те, як жити у гармонії з природою.
Історія кохання переривається смертю Марічки. Але у серці Івана, сповненому то радістю, то смутком, вона живе й потім. М. Коцюбинський показує людей, які дійшли до розуміння, як стати щасливими. Не треба боротися з усім світом, його треба знати, любити, відчувати і жити з ним у гармонії.
Такими гармонійними людьми є Іван Палійчук та Марічка Гутенюк. Гармонія людини і природи, гармонія почуттів і дій – це та особливість, яку побачив письменник у житті гуцулів. Обоє закоханих наділені поетичними рисами характеру. Світ гір, лісів, річок для них зрозумілий і близький, бо він грунтується на гармонії, якої бракує людському суспільству. Час від часу автор зазначає, що світ людей сповнений горя і неспокою, тоді як світ природи велично спокійний і світлий. М. Коцюбинський поступово переконує читача в тому, що природа, її поезія, її краса породжує любов. Любов до всього живого, співчуття кожному створінню: дереву в лісі, гірському каменю, і, безумовно, людині, до якої треба ставитись з розумінням.
Повість охоплює невеликий відрізок часу: від народження до смерті Івана Палійчука. Насправді ж повість складається з трьох часових площин: перша площина – це життя, сучасне оповідачеві; друга – середньовіччя з ідеалом кохання, поставленим над життям; третя – це народні вірування.
Художній світ цієї повісті М. Коцюбинського на диво поєднав художній вимисел з реаліями життя і побуту народу. Автор уводить читача у небачений світ казки, легенди, яка народжена поетичним світосприйманням людини. Життя гуцулів складне, сповнене не тільки щоденної праці, постійної турботи про свою худобу, хазяйство, сім’ю але й постійної боротьби з силами природи. Оця повсякденна боротьба і тримала Івана на світі після загибелі коханої.
Та життя продовжувалося. Через шість років після’смерті Марічки Іван, повернувшись, одружується з Палагною. Але Палагна не може замінити Марічки. Вічне таїнство кохання бентежить Іванову уяву, спливаючи на поверхню дивними образами. Марічка ввижається й уявляється Іванові і вибиває його із звичайного ритму життя.
Іванова дружина Палагна “була з багацького роду, фудульна, здорова дівка з грубим голосом і воластою шиєю”. Палагна не була поганою людиною, просто вона виявилася нелюбою для Івана, бо вона не Марічка. Палагна з Іваном були надто різними людьми. У цьому і полягала трагедія, бо кожен з подружжя не знаходив в іншому те, чого прагнув. Палагна була вихована на тих самих традиціях, де чимале місце відводилося дохристиянським уявленням і віруванням. Отже, світ сприймала так само, як Іван, населеним усякими духами. Але її сприйняття мало суто практичний характер. Вона вважала духів за таку силу, з якою треба боротися чи яку слід задобрювати, щоб зберегти господарство.
Палагна визнавала існування сил природи саме з побутової точки зору, а не з поетичної, як Іван та Марічка. Тому й закохалася у мольфара Юру, коли побачила його двобій з градовою хмарою. Вона найбільш цінувала в чоловікові силу і здоров’я, а тому віддала перевагу Юрі. Вчинок її, як ми бачимо з повісті, не був чимось неприродним. У такому ставленні відзначилися язичницькі погляди її предків. Вона чинить так, як велить їй природа. Іван не відчуває болю після дружининої зради, бо насправді його з Палагною духовно ніщо не пов’язує. їхній шлюб для Івана був способом жити без Марічки. А зрада Палагни тільки загострює його самотність, бо порожнечі, яка з’явилась в його серці після смерті Марічки, ніхто так і не зміг заповнити.
Тому він і опиняється в лісі, тому й намагається затримати чугайстра, щоб Марічка-нявка врятувалась. Іван гине у пошуках Марічки, скотившись у прірву. Але він чув її голос, мелодії співанок – то було справжнє життя, за яким так сумував Іван.
Не менш поетично описує М. Коцюбинський і пристрасть Палагни та Юри – двох земних людей. їхні стосунки чимось були схожі на змагання пристрасті і гордості, втішеного самолюбства та фізіології.
Не відразу піддалася Палагна своєму бажанню бути поряд з Юрою. Вона боялася мольфара, намагалася уникати його, та сила Юри полонила жінку. її тішило те, що людина, якій підкоряються сили природи, не байдужа до неї.
Але стосунки Юри і Палагни в очах гуцулів мають право на існування: “Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись”.
Гуцули сприйняли обряди християнства поверхово, залишаючись у душі язичниками.
Таким чином, автор зображує своїх героїв як частку народу, на житті якого відбиваються тіні забутих предків.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)