Характеристика образа Дубровский Володимир Андрійович
ДУБРОВСКИЙ
(Роман, 1832-1833; опубл. 1841)
Дубровский Володимир Андрійович – головний герой незавершеного роману, “шляхетний розбійник”.
У Д., що в художній системі Пушкіна рідкість, є реальні прототипи. В 1832 р. у Козловском повітовому суді слухалася справа “Про неправильне володіння поручиком Іваном Яковлевым сином Муратовым маєтком, що належить гвардії підполковникові Семенові Петрову синові Крюкову сельце Новопанском”. Писарська копія цієї справи (із заміною Муратова на Д., Крюкова на Троекурова) включена в текст другого
Роман (а виходить, і його герой) рівною мірою орієнтований на російську дійсність і на літературну традицію. Пушкіна шукає крапку перетинання соціальної ролі “розбійника поневоле” і “романічної” ролі шляхетного розбійника. (Він прямо відсилає читача до поеми А. Міцкевича “Конрад Вал-Ленрод” і “масовому”
“Передісторія” героя цілком літературний; набір біографічних подробиць типовий. З 8 років Д. виховується в петербурзькому кадетському корпусі; як молодий офіцер з бідної сім’ї, він гуляє, грає в карти, улазить у борги – і мріє про багату наречену. Одержавши звістку про хворобу батька, Андрія Гавриловича, а головне – про беззаконне відібрання єдиного маєтку Кистеневки на користь багатого сусіда-самодура Кирилы Троекурова, Д. відправляється додому. Проїжджаючи повз маєток Троекурова, він з ніжністю згадує про дитячу дружбу з дочкою “лиходія”, Марьей Кириловной; удома застає батька при смерті.
Ситуації, у яких відтепер має бути діяти Д., також романічно-традиційні.
Спочатку, навіть не вийшовши на поріг (що важливо; це згодом дозволить йому залишитися з), Д. розриває відносини із Троекуровым, що приехали миритися. Потім, після похорону, наказує підпалити будинок, по суду отошедший ворогові, – і разом із селянами подається в рідну кистеневскую гай, щоб грабувати несправедливих поміщиків. (Сама назва маєтку Д., що натякає на розбійницький кистень, як би заздалегідь припускає такий поворот подій.) Відтепер він немов перестає бути реальною людиною, дрібнопомісним дворянином і перетворюється в персонажа легенди про Роб Рої. Він повністю відокремлюється від своєї теперішньої особи. Тому поміщицю Ганну Са-Вишну Глобову, що розповідає гостям Троекурова про Д., що явились до неї під видом генерала й разоблачившем злодія-прикажчика, нітрохи не бентежить, що її гість був чорноволосий, як герой Вітчизняної війни генерал Кульнев, і на вид мав 35 років, тоді як “теперішній” Д. світловолосий і юний – йому 23 року. (Про що відразу повідомляє справник, що зараховує прикмети Д., у яких майже повністю повторені прикмети Лжеди-Митрия із драми ” Борис Годунов “.)
До цього моменту читач уже повинен догадатися, що Д. сидить серед гостей, – тому що він пробрався в будинок Троекурова під видом учителя-француза Дефоржа, виписаного для маленького Сашка, зведеного брата Марьи Кириловны. (Докладніше про “сцену з ведмедем”, у якій “Дефорж”, що тільки що прибув у будинок Троекурова, проявляє героїчну холоднокровність у сцені цькування ведмедем і “закохує” у себе Машу.) Природно, використані всі сюжетні можливості такого положення. У кімнаті “Дефоржа” ночує поміщик Спицын, чиє лжесвідчення саме й дозволило Троекурову обібрати Дубровских; мнимий учитель не може удержатися від помсти – і грабує Спицына, через що через кілька днів змушений бігти. Звичайно ж перед зникненням “Дефорж”-Д. пояснюється з Марьей Кириловной – і отут читач довідається подробицю, що повністю перевертає ситуацію, наповнює пізнавані “ходи” авантюрного роману новим змістом. Читач повинен був припускати, що розбійник Д. пробрався в будинок Троекурова, щоб убити винуватця всіх своїх нещасть – і лише раптова любов до Маші зупинила його. Але немає; виявляється, він купив документи в “сьогодення” Дефоржа (між іншим, за 10 000 асигнаціями) тільки заради того, щоб виявитися поруч із Марьей Кириловной; заради її він давно простив свого погубителя; його мрія про сімейне щастя (яка пробуджується в серце героя при читанні листів покійної матері до тільки що похованого батька) куди сильніше, ніж спрага мести.
Шляхетний розбійник перетворюється в нещасного коханця; нещасного при будь-якому результаті подій – шлюб з лісовим отаманом не обіцяє улюбленої нічого, крім тривоги, випробувань і – у якімсь змісті – ганьби. Його щастя рівносильне її нещастю, і навпаки, а щастя друг без друга вони не мислять. Тому-Те, коли Марья Кириловна, посватана за старого витончено-сластолюбного князя Верейского просить неї викрасти, Д. – чия мрія виконується! – закриває ока руками й, здається, задихається від невидимих сліз жаху. І при цьому – у його серце однаково “немає місця ненависті”; по самовідчуттю він не отаман, не народний месник, він – дворянин, він – людина. Зате соціальне життя, що прирікає його, – нелюдська.
У тім-те й складається щира трагедія Д., у тім-те й укладена щира провина Троекурова, що чесний російський дворянин, романічно прив’язаний до батька, до будинку, до думки про сім’ю, поставлений у положення, з якого взагалі немає виходу. ( Кисте-Невський гай – це відхід, а не вихід.) Безпросвітна вбогість рівнозначна соціальному самогубству; підпорядкування Троекуров-Скому самодурству рівнозначно втраті дворянського (воно ж людське) достоїнства; бунт, по-перше, позбавляє надії на щастя, по-друге, не може бути до кінця шляхетним. Перший же наказ Д.-отамана – підпалити будинок, але відкрити передню, щоб встигли врятуватися приказні чиновники, – не виконаний; Архип-Коваль потай від пана замикає їх, “окаянних”. Не по особистій, щиросердечній злості (він відразу лізе, ризикуючи собою, рятувати з вогню кішку); просто в ньому прокидається страшний інстинкт бунтівника, над яким уже не владна воля отамана. Але якби не отаман – не було б і бунту, що будить цей жахливий інстинкт.
Недарма у фінальній сцені, коли Маша вже безнадійно загублена для Д. (розбійники спізнилися, вона повінчана з Верейским і буде йому вірна), а перша атака урядових військ відбита, поранений Д. розпускає своїх кистеневцев. І хоча на прощання він говорить їм: “ви всі шахраї й, імовірно, не захочете залишити ваше ремесло”, – проте після його відходу з банди грабежі припиняються, дороги стають вільними для проїзду.
Що ж до самого отамана, те спочатку Пушкін збирався відправити його в Петербург, де Д. чекало викриття. Без вини винний; шляхетний розбійник, що сприяє жорстокому бунту; жертва насильства, що стає його знаряддям; дворянин, що покинув суспільство заради збереження внутрішньої волі й ставший заручником власної соціальної ролі. Соціальна думка Пушкіна – автора “Дубровского” песимістична; остання фраза в рукописі роману читається так: “Дубровский зник за кордон”. Від’їзд героя за кордон – не тільки знак його особистої поразки, але й знак поразки всієї Росії. Д., як трагічний наслідок, витиснутий за її межі; причини повністю збережені.
Проекція образа Д. на інший станово-культурний грунт очевидна в образі розбійника Пугачова в “Капітанській дочці”. Н. В. Гоголь (очевидно, знайомий із сюжетом неопублікованого роману) при створенні “Мертвих душ” напівпародійно повторив риси Д. в “Повісті про капітана Копейкине”, безногому офіцері-дворянині, герої Вітчизняної війни (порівн. порівняння Д. з Кульневым в оповіданні Глобовой), від безнадійності положення подавшемся в розбійницьку зграю.
Образ шляхетного розбійника-джентльмена Пушкіна спробує розвити в незавершеному романі 1834-1835 р. “Росіянин Пелам” (Пелымов, Ф. Орлів).
(2 votes, average: 4.00 out of 5)