Характеристика героїв Кому на Русі жити добре Некрасова Н. А

Веретенников Павлуша – збирач фольклору, що зустрівся мужикам – шукачам щастя, – на сільському ярмарку в селі Кузьминском. Цьому персонажеві дається дуже мізерна зовнішня характеристика(“Здатний він був теревенити, / Носив сорочку червону, / Піддівчинку суконну, / Смазные чоботи.”.), трохи відомо і про його походження(“Якого роду-звания, / Не знали мужики, / Проте звали “паном”). За рахунок такої невизначеності образ В. набуває узагальнювального характеру. Жива зацікавленість в долях селян виділяє В.

З середовища байдужих

спостерігачів за життям народу(діячів різноманітних статистичних комітетів), красномовно викритих в монологу Якима Голого. Перша ж поява В. в тексті супроводжується безкорисливим вчинком: він виручає селянина Вавилу, купуючи черевички для його внучки. Крім того, він готовий прислухатися до чужої думки. Так, хоча він і засуджує російський народ за пияцтво, але переконується в неминучості цього зла : вислухавши Якима, і сам передлаг ает йому випити(“Якиму Веретенников / Два шкалики підніс”).

Бачачи непідробну увагу з боку розумного пана, і “селяни відкриваються / Миленькому до душі”. Серед передбачуваних

прототипів В. фольклористи і етнографи Павло Якушкин і Павло Рыбников, діячі демократичного руху 1860-х рр. Своїм прізвищем персонаж зобов’язаний, можливо, журналістові П. Ф. Веретенникову, що декілька років підряд відвідував Нижегородський ярмарок і публікував звіти про неї в “Московських відомостях”.

Влас – староста села Великі Вахлаки. “Служачи при строгому панові, / Ніс тяготу на совісті / Мимовільного учасника / Жорстокостей його”. Після відміни кріпака права В. відмовляється від посади псевдо-бурмистра, але переймає на себе фактичну відповідальність за долю общини : “Влас був душа добра, / Хворів за усю вахлачину “- / Не за одну сім’ю”. Коли що проблиснула із смертю Последыша надія на вільне життя “без панщини… без податі… Без палиці.”. змінюється для селян новою турботою(тяжбою із спадкоємцями за заливні луги), В.

Стає заступником за селян, “живе в Москві… був в Пітері… / А толку щось немає”!. Разом з молодістю В. розлучився з оптимізмом, боїться нового, вічно похмурий. Але повсякденне життя його багата непомітними добрими справами, так, наприклад, в главі “Бенкет на весь світ” по його почину селяни збирають гроші для солдата Овсяникова. Образ В. позбавлений зовнішньої конкретності: для Некрасова він передусім представник селянства. Важка його доля (“Не стільки у Білокам’яній / По бруківці проехано, / Як до душі селянина / Пройшло образ…

“) – доля усього російського народу.

Гирин Єрмил Ілліч(Єрмила) – один з найбільш вірогідних претендентів на звання щасливця. Реальний прототип цього персонажа – селянин А. Д. Потанін(1797-1853), що управляв за дорученням маєтком графині Орловой, який називали Одоевщиной(по прізвища колишніх власників – князів Одоевских), а селяни перехрестили в Адовщину. Потанін прославився надзвичайною справедливістю. Некрасовский Г.

Своєю чесністю став відомий односельцям ще в ті п’ять років, що служив писарем в конторі(“Худу совість потрібно – / Селянинові з селянина / Копійку вимагати”). При старому князеві Юрлове його звільнили, але потім, при молодому, одноголосно обрали бурмистром Адовщины. За сім років свого “царювання” Г. лише одного разу покривив душею: “…з рекрутчины / Меньшого брата Митрия / Повыгородил він”. Але розкаяння в цьому проступку трохи не привело його до самогубства.

Тільки завдяки втручанню сильного пана вдалося відновити справедливість, і замість сина Ненилы Власьевны служити відправився Митрий, причому “сам князь про нього піклується”. Г. звільнився, зняв в оренду млин “і став він більше колишнього / Усьому народу любимий”. Коли ж млин вирішили продати, Г. виграв торги, але у нього не виявилося з собою грошей, щоб внести завдаток. І тоді “диво сотворилося” : Г. виручили селяни, до яких він звернувся по допомогу, за півгодини йому вдалося зібрати на базарній площі тисячу рублів.

Г. рухає не меркантильний інтерес, а бунтарський дух : “Не дорога мені млин, / Образа велика”. І хоча “мав він все, що потрібно / Для щастя: і спокій, / І гроші, і шана”, на той момент, коли селяни заводять про нього мову(глава “Щасливі”), Г., у зв’язку з селянським повстанням, знаходиться в острозі. Мова оповідача, сивоволосого попа, від якого стає відомо про арешт героя, несподівано уривається стороннім втручанням, а пізніше він і сам відмовляється продовжувати оповідання.

Але за цією недомовкою легко вгадується як причина бунту, так і відмова Г. допомагати в його утихомиренні.

Гліб – селянин, “великий грішник”. Згідно з легендою, повіданою в главі “Бенкет на весь світ”, “аммирал-вдовец”, учасник битви “під Ачаковым”(можливо, граф А. В. Орлов-Чесменский), що завітав імператрицею вісьмома тисячами душ, помираючи, довірив старості Г. свій заповіт(вільну для цих селян). Герой спокусився пообіцяними йому грошима і спалив заповіт. Цей гріх “Іуди” мужики схильні розцінювати як найтяжкий з коли-небудь досконалих, із-за нього-то їм і належить “вічно маятися”.

Тільки Гриші Добросклоно-ву вдається переконати селян, “що не вони відповідачі / За Гліба окаянного, / Всьому провиною: крепь”!.

Добросклонов Гриша – персонаж, “Бенкет, що з’являється в главі, на весь світ”, йому ж цілком присвячений епілог поеми. “У Григорія / Особа худа, бліда / І волос тонкий, в’юнкий / З відтінком червоності”. Він семінарист, син приходського дячка Трифона з села Великі Вахлаки. Сім’я їх живе в крайній бідності, тільки щедрість Власа-крестного і інших мужиків допомогла поставити на ноги Гришу і його брата Савву.

Мати їх Домна, “батрачка безмовна / На кожного, хто чим-небудь / Допоміг їй в чорний день”, рано померла, залишивши на згадку про себе страшну “Солону” пісню. У свідомості Д. образ її невід’ємний від образу батьківщини : “В серці хлопчика / З любов’ю до бідної матері / Любов до усієї вахлачине / Злилася”. Вже в п’ятнадцять років він сповнився рішучості присвятити життя народу. “Не потрібно мені ні срібла, / Ні золота, а дай Господь, / Щоб землякам моїм / І кожному селянинові / Жилося привільно-весело / На усій святій Русі!

” Він збирається в Москву вчитися, поки ж вони разом з братом по змозі допомагають мужикам: пишуть для них листи, розтлумачують “Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності”, працюють і відпочивають “з селянством нарівні”. Спостереження над життям навколишньої бідноти, роздуми про долю Росії і її народу вдягаються в поетичну форму, пісні Д. знають і люблять селяни. З його появою в поемі посилюється ліричний початок, пряма авторська оцінка вторгається в оповідання. Д.

Відмічений “друком дару Божого”; пропагандист-революціонер з народного середовища, він повинен, по думці Некрасова., служити прикладом для прогресивної інтелігенції. У його вуста автор вкладає свої переконання, свій варіант відповіді на соціальні і моральні питання, поставлені в поемі. Образ героя надає поемі композиційну завершеність. Реальним прототипом міг бути Н. А. Добролюбов.

Олена Олександрівна – губернаторша, милосердна бариня, рятівник Матрены. “Добра була, розумна була, / Красива, здорова, / А діток не дав Бог”. Вона прихистила селянку після передчасних пологів, стала хресною матір’ю дитини, “увесь час з Лиодорушкой / Носилася як з рідним”. Завдяки її заступництву вдалося визволити Філіпа з рекрутчины. Матрена звеличує свою благодійницю до небес, і критика(О. Ф. Міллер) справедливо відмічає в образі губернаторші відгомони сентименталізму карамзинского періоду.

Ипат – гротескний образ вірного холопа, панського лакея, що залишився вірним хазяїну і після відміни кріпака права. І. хвалиться тим, що поміщик його “рукою власною / У візок запрягав”, купав в ополонці, врятував від холодної смерті, на яку сам же перед тим і прирік. Усе це він сприймає як великі благодіяння. У мандрівників І. викликає здоровий сміх.

Корчагина Матрена Тимофіївна – селянка, її життєпису цілком присвячена третя частина поеми. “Матрена Тимофіївна / Ставна жінка, / Широка і щільна, / Років тридцяти осьми. / Красива; волос з сивиною, / Очі великі, строгі, / Вії найбагатші, / Сувора і смуглява. / На ній сорочка біла, / Та сарафан коротенький, / Та серп через плече”. Слава щасливця приводить до неї мандрівників. М. погоджується “душу викласти”, коли мужики обіцяють допомогти їй в жнивах: жнива в самому розпалі. Доля М.

Багато в чому підказала Некрасову опублікованою в 1-му томі “Голосінь Північного краю”, зібраних Е. В. Барсовим(1872), автобіографією олонецкой вопленицы І. А. Федосеевой. Оповідання будується на основі її плачів, а також інших фольклорних матеріалів, у тому числі “Пісень, зібраних П. Н. Рыбниковым”(1861). Велика кількість фольклорних джерел, частенько практично без зміни включених в текст “Селянки”, та і саму назву цієї частини поеми підкреслюють типовість долі М.

: це звичайна доля російської жінки, що переконливо свідчить про те, що мандрівники “затіяли / Не справу, – між бабами // Щасливу шукати”. У рідній домівці, в хорошій, непитущій сім’ї, М. жилося щасливо. Але, вийшовши заміж за Філіпа Корчагина, пічника, вона потрапила “з дівочої волі в пекло”: забобонна свекруха, п’яниця свекор, старша зовиця, на яку невістка повинна працювати, як раба. З чоловіком, правда, їй повезло: лише одного разу справа дійшла до побоїв. Але Філіп тільки взимку повертається додому із заробітків, в решту часу ж за М.