Характеристика Бориса Годунова в однойменній трагедії Пушкіна
Борис в трагедії Пушкіна – “царевбивця”, через кров Дмитра прийшов до влади. З величезною психологічної і художньою переконливістю малює Пушкін вустами самого Бориса в його знаменитому монолозі борошна нечистої совісті:
… Біда! як виразкою морової
Душа згорить, наллється серце отрутою,
Як молотком стукає у вухах докір,
І все нудить, і голова йде обертом,
І хлопчики криваві в очах…
І радий бігти, та нікуди… жахливо!
Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста.
У цих терзаннях і муках Бориса вже укладено
З таким же розмаїттям, багатосторонністю, як образ самого Бориса Годунова, розроблений Пушкіним образ його супротивника – самозванця, різко протистоїть штампованно “злочинницькому” способу, даному Сумарокова в його трагедії “Димитрій Самозванець”, яка продовжувала зберігати чималу популярність навіть ще в ліцейські роки Пушкіна. Сумароковской образ самозванця був позбавлений і тіні якого б то не
Пушкінський самозванець честолюбний, безпринципна. Заради здійснення своїх особистих цілей – захоплення царського престолу – він робить, і сам усвідомлює це, найбільший злочин перед батьківщиною: веде на Москву ворогів російського народу, польських панів. У той же час він палкий, безтурботний, сповнений зухвалої відваги, здатний на щире захоплення: не хоче “прітворствовать” перед Мариною і сам зізнається їй, що він не Димитрій.
Так само широко розроблений Пушкіним і образ Шуйського, натура якого, за словами поета, являє собою “дивну суміш сміливості, спритності і сили характеру”. Саме таким і виступає “лукавий царедворець” Шуйський у трагедії.
Поряд з індивідуальними образами Пушкін дає в “Борисі Годунові” і ряд колективних образів: бояр, воїнів, танцюючих кавалерів і дам (у сцені “Замок воєводи Мнишков”), поляків, росіян (у сценах “Краків. Дім Вишневецького”, “Сєвськ” ). Але і ці образи не уявляють собою тільки статистів – вони піддані Пушкіним своєрідною индивидуализирующей розробці. Особливо значний у всіх відносинах дається в трагедії образ народу. Пушкін зображує народ не як якусь суцільну, безлику, аморфну масу. Народ “Бориса Годунова” не тільки присутній на сцені – він живе, діє на неї. І він диференційований, він не говорить на один голос. Його окремі представники відчувають по-різному. Це проявляється і в сцені на дівочому поле і, особливо, в заключній сцені.
У змалюванні персонажів трагедії Пушкін також глибоко історич. Характери всіх діючих осіб розгорнуті в тісному і безпосередньому зв’язку з російської життям кінця XVІ-початку XVІІ століття, з духом тієї історичної епохи, “воскресити” яку поет поставив своїм завданням. Ця історичність характерів пушкінської трагедії, що поєднується з їх чудовою психологічною правдою, становить одне з найістотніших властивостей реалізму Пушкіна в “Борисі Годунові”.
Історичності образів поет також досягав у результаті завзятої і натхненного вивчення тих історичних матеріалів, якими він міг мати у своєму розпорядженні. Пушкін сам свідчить про це на прикладі образу Пімена: “Характер Пимена не є мій винахід. У ньому зібрав я риси, що в полон мене в наших старих літописах “. Саме такий, узагальнений образ давньоруського монаха-літописця і виступає перед нами в знаменитій сцені в келії Чудова монастиря.
У відкриває сцену монолозі старця Пимена звучить величаве спокій людини, навченого досвідом прожитого їм довгого, багатої на події життя, покриваються уявним поглядом те, чому він був свідком, і правдиво заносять це в свій літопис. Всьому цьому цілком відповідає зовнішній вигляд Пимена, вимальовується зі слів Григорія:
Як я люблю його спокійний вид, Коли, душею в минулому занурений, Він літопис свою веде… Ні на чолі високому, ні в очах Не можна прочитати його прихованих дум; Все той же вид смиренний, величавий.
Але поряд з цим в Пімена Пушкіним дано аж ніяк не образ літописця взагалі. Пушкінський Пімен виникає перед нами як цілком певна, своєрідна особистість, яка виросла і склалася на певній ж історичному грунті. Одне його “старанність, можна сказати побожне, до влади царя”, як пише про нього Пушкін (“Хто вище їх? Єдиний бог. Хто сміє супроти їх? Ніхто…”), змусило його вибрати пасивну форму протесту, в той час настільки поширену, – піти в монастир. Проте в душі Пімена під попелом тліє вогонь. Абсолютно неправильно представляти його людиною, абсолютно байдужим до всього мирському, однаково спокійно відносяться і до правих і до винних, байдужим до добра і зла. Саме так тлумачать Григорій епічно величавий зовнішній вигляд Пімена:
Так точно дяк, у наказах сивий,
Спокійно дивиться на правих і винних,
Добра і зла слухаючи байдуже,
Не відаючи ні жалю, ні гніву.
Тим часом слова ці, по суті, характеризують аж ніяк не Пимена, а самого Григорія, його безпринципність, його готовність для досягнення поставлених цілей не гидувати ніякими засобами, що і проявляється пізніше, коли він приводить із собою на Русь інтервентів. Що стосується Пимена, то слова Григорія про його байдужість до “добра і зла” рішуче спростовуються наступним ходом сцени. Досить звернути увагу, як різко змінюється епічно величавий тон його мови, коли від розповіді про “страждаючою і бурхливої” душі “грізного царя” і про “святу душу” його “смиренного” сина він переходить до плачевної повісті про “злом справі”, скоєному “царевбивць” Борисом. Не байдужості до зла, а різкого й рішучого його засудження виконана ця частина мови літописця.
Враження небувалої, небаченої доти життєвості відродженій Пушкіним епохи та створених ним образів прямо потрясло найбільш історично обізнаних і чуйних його сучасників. Ось як згадує історик М. П. Погодін про читання повернулися з заслання Пушкіним “Бориса Годунова” у суспільстві численних літераторів: “Перші явища ми вислухали тихо і спокійно… Але чим далі, тим відчуття посилювалися. Сцена летопісателя з Григорієм просто всіх приголомшила… Мені здалося, що рідний мій і люб’язний Нестор піднявся з могили і каже вустами Пімена: мені почувся живий голос древнього російського летопісателя “.
У той же час, як вже сказано, історична правда поєднувалася в “Борисі Годунові” Пушкіна з надзвичайною реалістичністю, гостротою зображення, що створювало у читачів трагедії доходить майже до дотикальної відчутності враження повної реальності всього, що в ній відбувається. У вищій ступеня характерний розповідь про те, як сприйняв трагедію Пушкіна молодий Бєлінський. “Особливо вразила його сцена” Корчма на Литовській кордоні “, – передає свідок-очевидець.- Прочитавши розмову господині корчми з присутніми біля неї волоцюгами, докази проти Григорія і втеча його через вікно, Бєлінський упустив книгу з рук, трохи не зламав стільця, на якому сидів, і захоплено закричав: “Так, це живі; я підел, я бачу, як він кинувся у вікно! ..”
(2 votes, average: 4.00 out of 5)