Засніжені пагорби сріблисто іскрилися проти сонця, позолочене гроно куполів Володимирського собору, високі бані усипальниці адміралів відбивалися в блакиті неба та на схилах Історичного бульвару, де височіла кругла будівля Панорами, і в морозяному повітрі, в холодних сонячних променях уся ця позолота полум’яніла, немов кіновар, кидаючи зблиски пурпуру на весь Севастополь.
Одна-єдина стежка вела мене до лінії Бомборів. Піднявшись нею вгору на кілька сот метрів, я зупинився, щоб перевести дух, і поглянув униз, туди, звідки щойно прийшов,-
на Південну бухту. Переді мною розкинулася величезна територія від залізничного вокзалу до Пав-ловського миска і Мінної пристані, вся в диму і відблисках пожеж. Від “Сенявіна” відчалив баркас, й одразу за ним зарясніли сплески від снарядів, що падали в бухту. Баркас змінив напрям, узяв курс на Павловський мисок, і обстріл начебто припинився. Німецька далекобійна батарея перенесла вогонь на Історичний бульвар, снаряди вже лягали півколом біля пам’ятника Тотлебену. Дим стелився поблизу Панорами, на Четвертому бастіоні, і майже сягав довколишнього поля.
Різкий, поривчастий норд-ост шарпає, шматує,
пригинає до моря непіддатливу парусину туману, котрий, як і раніше, нависає над ‘містом, над широким рукавом бухти і скелястими відрогами гір, що постають перед очима в хаосі руїн, диму і чаду. Море стогне протяжно і глухо. Хвилі несамовито надають на прибережні камені, б’ються об смоляні настили причалів, укриваючи їх пластівцями піни, піском та галькою. Берег пропах морською травою і черепашками. На рейді пустельно, ніби все вимерло: ні кораблів, що досі стояли по всій його акваторії, ні буксирів чи барж, ні “жвавих вітрильників, без яких начебто й море не море. Обезлюдніла й колись гамірна Графська пристань, і лише мармурові леви дрімають собі над водою, поклавши на витягнуті лапи могутні гривасті голови. Ніщо неспроможне порушити їхнього спокою: ні крижані подихи норд-осту, ні клекіт прибою, ні грім далекої гарматної канонади. (за В. Логвиненком)
(2 votes, average: 4.00 out of 5)