Вовчок Марко Свекруха

I

Жила колись у нашому селі вдова Орлиха. Я ще була невелика дівчинка, не дуже-то що пам’ятаю, а чула се од покійної матері – нехай царствує! Вони були сусіди з Орлихою, тин об тин. Мигається мені та Орлиха, мов у тумані, – висока, у червоному очіпку, все чорні брови здвигає.

Чоловік її давно помер; старшого сина в Туреччині вбито; менший при матері був, хазяйнував. Парубок на все село гарний, хоч з лиця воду пити, жвавий, веселий і роботящий. Матір поважав, а стара гляділа й пильнувала його більш, ніж ока в лобі.

Задумала Орлиха свого

Василя одружити, стала шукати людей. Де збіжаться дівчата на вулиці або на могилі пустують, – Орлиха тут і вродилась, прислухається, придивляється.

– Не бери, – каже, – мій сину, багатої: і самі ми не багатирі; шукай, щоб була покірна та добра.

– Добре, мамо, вишукайте, яку треба, я й оженюсь.

Поки мати шукала, він собі сам знайшов. Був у Вишеньках на ярмарку й з того часу став учащати щовечора. Мати постерегла хутче всіх і довідалась: ходить Василь до Ганни Королівни.

– Сину мій, сину, – каже, – не бери тії багачки: буде вона дуже гордувати; се батькова дочка, вимислива й пишна, – одцурайсь

її!

Василь аж до землі припадає – просить.

Нічого робити. Послали старостів; побрали рушники; справили весілля; привезли молоду до свекрухи.

А посагу в її було! Боже мій, світе мій! На дев’яти возах везли, і в кожному возі по чотири воли сивих йшло. Запаски шовкові, пояси – як жар, кожухи шовком повишивані.

Молода в золотому очіпку; намітка, як дим, тонесенька; червоні коралі аж до пояса. Всі задивились на неї: як повна рожа! Тільки стара Орлиха, стрічаючи хлібом-сіллю, якось невесело глянула невістці в вічі. II

Пожили вони рік. Спершу молода Орлиха на вулицю виходила. Було, як заговорить або засміється – і старому веселіше стане; а туди далі й годі, й не побачиш її, все в хаті, у господі. (Бачте, вони собі хату збудували надвоє, в одній молоді, а в другій мати.) Хто спитає стару Орлиху:

– А що ваші дітки? Добру собі невісточку маєте?

– Звісно, як батькова дочка, – одкаже або й нічого не говорить, наче не чує.

Якось моя мати поралась у хаті. Увійшла Ганна. Мати бачать – смутная дуже; сіли коло неї да й кажуть:

– Що се тобі, моя Галочко, очиці запали? чого зажурилась?

Ганна сплеснула руками, а сльози покотились, як перлове зерно:

– Не любить мене свекруха! обмовляє мене, з світу Божого жене, дорікає, що я батькова дочка!. Татоньку мій! якби ти знав, яка моя доля нещаслива буде, ти б мене був іще в сповиточку у глибокій криниці втопив!

Мати розпитують, що, як там у їх, за що сварка вийшла.

– Вона з першої години мене не злюбила. Запаски мої найкращі шовковії попсувала, що візьму – вони в руках тліють: се вона, вона, я добре знаю! Чогось мені в скриню напорошила. і золоті очіпки мої потемніли, і пояси червоні полиняли. вона все добро моє переводить! Все до Василя: “Продай та продай тії воли!” (що од мого батька). А я кажу: “Не хочу! нащо продавати?” Василь, правда, таки й не повів їх у ярмарок, а вона на мене накинулась: “А, вража дочко! ти мене осиротила! Мій Василь од мене одцурався! Підожди, підожди! я тобі добре оддякую!”

– Покорись, Галю, – кажуть їй моя мати. – Що ж робити!

– Нащо я маю їй коритись! – крикнула Ганна, – не хочу! ЯК ХТО ГУКАЄ, кажуть, ТАК І ОДГУКУЄТЬСЯ! III

Однії ночі не спиться матері. Чують – у сусідчиному садочку щось шепоче; відчинили вони віконце – прислухаються.

– Галю, моє серце! – каже Василь. – Чого се ти знов заплакана?

– Не кидай мене саму, Василю! Я не тямлю, як без тебе й переднювала! Тяжко та сумно мені!

– Що ж тобі, моя рибочко? Може, мати? Я її прохав, як вибирався, щоб тебе не смутила.

– Вона мені й словечка не промовила, Василю, цілісінький день у вічі не глянула. Смутно, сумно було в хаті.

“Що та Орлиха виробляє? – подумала собі мати. – А здається, й розсудлива людина”. IV

Надійшли жнива, достигла Василева пшениця – така гарна, колос у колос! Наша нива коло їх, і мати разом з Ганною в поле виходили. Одного ранку ждали, ждали, да й самі пішли. Ганна надійшла вже по обіді і така бліда – хитається; мати аж злякалась: що се їй сталось?

– Чогось мені коло серця пече, як огнем, – каже Ганна, – і встояти не можу! Ледве до ниви доплелася.

– А що свекруха? – питають мати.

– Ой тіточко моя любенька! сьогодні вночі я її бачила в нашій коморі. Прокинулась, а вона стоїть проти місяця, біла така, розхристана. Я крикнула – вона з комори.

– Се тобі так здалося, моя дитино! чого б то вона вночі прийшла?

– Ні, ні, бачила я її добре.

– І Василь бачив?

– Василь не ночував дома, виїздив. І він не йме мені віри. Не нажну я й снопка сьогодні; нездужаю й рук підняти. Виглядатиму Василя: казав, прийде надвечір, то й доведе мене додому. V

Мати пішли жати. Надвечір придивляються – не видно Ганни, – чи не додому пішла? Питають других жничок, – не бачили, щоб ішла; гукають – не озивається; до того місця, де вона була, – нема. Що за диво! Коли ж, ходячи поміж копами, й найшли. лежить вона, неначе спить, хороша й свіжа, як квітка. У головах снопок пшениці, ручки навхрест зложила. Вечір Господь дав такий ясний, тихий; лежить, як жива, у пшениці, аж колосся над нею похилилось.

Побігли до Василя: він недалечко й був – косив; стріли його: йде такий веселий до неї! Як побачив свою Галю неживу, підняв косу та черк себе! ніхто не вспів і оком змигнути. тут коло неї і впав. VI

Кинулись до старої Орлихи. Стріла вона мою паніматку іще на воротях, неначе ждала. Мати кажуть:

– Невістка ваша вмерла!

Стара зціпила зуби і вдарила об поли руками:

– Що ж робити! судилось! – каже.

Не заплакала, нічого, тільки біла стояла, як хустка.

Мати злякались і не знають, як про сина сказати; а тут їх і несуть.

– От, обох несуть! – кажуть мати.

Вона як крикне:

– Як обох?

– Бабусю, і Василь ваш неживий!

Як вона кинеться, як побіжить! мало з рук у людей мреця не вибила; схопила його за голову й кричить над ним. Да й страшна ж вона була! Без хустки, сиві коси тріпаються по плечах, розхристана, уся в крові; ходить, ходить коло сина і все кричить, мов Господь їй розум одібрав.

Убрали молодих, положили поруч на столі; хто пішов додому, хто остався на ніч. Дивляться – нема старої Орлихи, як у землю ввійшла! Да вже на другий день знайшли під тином неживу: синя, синя, як бузина.

Молодих укупці поховали; стару оддалік. Хата їх так і розвалилась пусткою; ніхто не купив, бо кажуть, щовечора, як місяць зійде, по тому дворищу тиняється молода Орлиха. У глуху ніч сяде проти місяця, зложить білі руки, піджидає свекрухи та й докоряє: “Ти мене, молоду, з світу звела, стара Орлихо!”.