Іван Антонович Кочерга – талановитий автор історичних п’єс, дослідник сивої давнини, зокрема культури Київської Русі. Прочитавши тільки дві його п’єси, я загорівся бажанням ознайомитися зі всією драматургічною спадщиною автора. Захоплююсь образом молодого зброяра Івана Свічки, для якого людське щастя було важливішим, ніж особисте. Але найбільше мені сподобався образ мудрого князя, господаря Київської Русі – Ярослава Мудрого. Уже з перших сторінок він постає перед нами як мудрий державний діяч, який думає про те, що “державне
поле треба корчувать, щоб виросла на ньому благодать”. Князь дбає про освіту, поповнення бібліотек книгами, за які він готовий виплачувати величезні гроші, будує храми. Особливою турботою Ярослава є монолітність, єдність держави. Для цього князь веде мудру внутрішню та зовнішню політику. Він видає своїх дочок заміж за володарів інших держав, щоб мати спільників у боротьбі з навалами кочовиків-печенігів, степових розбійників, які дуже часто нападали на міста і села, завдаючи великих збитків державі. Ярослав Мудрий – люблячий і ніжний батько, тому йому важко розлучитися із донькою, бо може статися, що ця
розлука – назавжди. Але навіть прив’язаністю до дочок князь жертвує для блага держави. Ярослав дуже хоче жити в мирі зі своїми сусідами, тому він ніколи не вдається до агресії, не порушує першим їхній спокій. І все ж, коли військових сутичок не уникнути, щоб оборонити рідну землю, – хоробрішого від нього лицаря годі й шукати. Мов той лев, б’ється він у перших рядах своєї дружини, нехтуючи небезпекою. Рівняючись на відвагу ватажка, воїни руської дружини із завзяттям ідуть до бою. Навіть поступаючись ворогові чисельністю, вони перемагають у битвах, відкидаючи ворога назад і примушуючи довго опритомнювати від нищівних поразок. Князь Ярослав, до того ж, є одним із перших послідовних охоронців права. Недарма його збірник законів “Руська правда” сягнув і до наших днів. Проте наскільки князь справедливий і розсудливий, Настільки – за певних обставин – і запальний, як то найчастіше властиво сильним натурам. Але є ще одна риса характеру Ярослава, яка подобається мені, мабуть, найбільше. Хоч він навчає та виховує своїх громадян і острахом, і розумним словом, та проте й сам не відмовляється навчитися чомусь хорошому у простих людей. Мимоволі подумаєш: от би й сьогоднішнім нашим державним діячам перейняти це у нього! Ярослав Мудрий впевнений у майбутньому своєї держави:”житиме віками в трудах і битвах вихована Русь”. Доказом мудрості князевого керування державою є ставлення до нього простого люду, зокрема Микити. Спочатку він мав лихі наміри щодо Ярослава: той позбавив життя його батька – і Микита, керований помстою, збирався віддячити йому тим же. Але поступово запал згасає і розсудливість бере верх: Але чи варто мстити Ярославу, Коли тепер будує він державу… Пізніше Микита навіть загине на полі бою – за Ярослава, за Руську державу. Тож, як бачимо, саме за толерантність, дипломатичність, справедливість, світлий розум люди вдячно нарекли князя Мудрим. Драму прочитано. Але ще довго мою душу бентежить образ Ярослава, збагачуючи і вивищуючи духовно. Він змінив мої погляди на правду, честь, зміст і мету життя, нагадав мені, що розбудова і розквіт молодої Української держави має стати справою рук і нашого юного покоління.
