Вірш А. Ахматової “Заплакана осінь, як вдова…”

Ганна Андріївна Ахматова творила в дуже складний час, час катастроф і соціальних потрясінь, революцій і війн. Поети в Росії в таку бурхливу епоху забували, що таке свобода, їм часто доводилося вибирати між вільною творчістю і життям. Але, незважаючи на всі ці обставини, вони продовжували творити чудеса: створювалися прекрасні рядки і строфи.

Так і Анна Ахматова присвятила себе і все своє життя творчості, поезія завжди була для неї справою життя. Улюблена тема віршів Ахматової – тема кохання. Героїня її любовної лірики могла б сказати про

себе словами Данте: “Любов’ю я дихаю…” Але любов у Ахматової майже ніколи не буває спокійним, розміреним. Це обов’язково кризу: злет чи падіння, перша зустріч або розрив, втрата відчуття, завершення стосунків.

Так, вірш “Заплакана осінь, як вдова…”, поміщене на сторінках книги післяжовтневих років” Anno Domini “, розповідає нам про нещасної, трагічно обірвалося любові. Перші рядки вірша переповнені характерними для лірики Ахматової темними тонами, що відразу налаштовує читача на сумний фінал: Заплакана осінь, як вдова У одязі чорних, всі серця туманить…

Але чому “вдова”

стає героїнею даного вірші? Для відповіді на це питання звернемося до часу написання твору – 15 вересня 1921 року. 1921-саме той рік, коли час дуже жорстоко обійшлося з Ахматової. В кінці серпня за несправедливим звинуваченням у приналежності до контрреволюційного змови був розстріляний Микола Гумільов. Хоча їх життєві шляхи до того часу вже розійшлися, але він завжди залишався в пам’яті і в серці Анни Ахматової дорогою людиною, адже пішов з життя – не йде з серця. Саме тому вдови плач, горе, страждання і скорботу про безвинно занапащене людину пронизує кожен рядок вірша.

У вірші є ще один характерний для Ахмат-ської лірики прийом – поетеса не розповідає про те, що трапилося прямо, вона робить це з допомогою говорять деталей. Однією з таких деталей є осінь. Взагалі осінь завжди асоціюється з чимось сумним і похмурим. Так і тут: осінь, як вісниця гіркоти і туги, зіставляється з невтішної вдовою, набуває рис, властиві одночасно і явища природи, і людині. Завдяки цій деталі читач може дізнатися про душевний стан героїні, проникнути вглиб її переживань.

Ахматовская муза – це муза пам’яті. Саме пам’ять не дає героїні можливості все забути, почати нове спокійне життя:

Перебираючи чоловікові слова,

Вона ридати не перестане.

Пам’ять зберігає у свідомості все, що випало героїні, постійно змушує переглядати і переосмислювати пережите. І так буде вічно, пам’ять завжди буде повертати її до минулого. Але все-таки маленький вогник надії мерехтить в душі героїні:

І буде так, поки Найтихіший сніг

Не зглянеться над скорботної і втомленою.

Про це свідчить вживання Ахматової більш м’яких, світлих тонів, ніж ті, що були на початку вірша: чорне змінюється білим, туманність перетворюється на тишу (“Найтихіший сніг”). Героїня сподівається, що так само як брудна, похмура осінь змінюється холодною, свіжої взимку, так і її втомлена, змучена душа заспокоїться і настане кінець її муках і страждань. Але, як відомо, серце ніколи не забуває, тому збудуться чи її надії, покаже час. Однак героїня впевнена, що навіть за хвилинку “забуття болю і забуття млостей”, яку приносить їй пам’ять про дорогу людину, вона віддала б життя…

Вірші Анни Андріївни Ахматової про кохання майже завжди овіяні смутком, але головне, що робить їх такими проникливими, – це співчуття, співчуття в любові, перед тобою завжди відкривається вихід зі світу замкнутої, егоїстичною любові, любові-забави у світ справді великої любові для людей і в ім’я любові.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вірш А. Ахматової “Заплакана осінь, як вдова…”