Віра в краще майбутнє в поезії Юліи Друніній
Юлія Володимирівна Друніна народилася в Москві в 1924 році. В 1941р. пішла добровольцем на фронт і до кінця війни служила батальйонним санітарним інструктором. В 1952 р. закінчила Літературний інститут ім’я A. M. Гіркого
У книзі Юліи Друніній “Тривога” зібрані її кращі вірші. Двадцять років не тільки роботи, але й життя в поезії запам’ятала ця чудесна книга. Перші її сторінки – скуповуючи сповідь щедрого серця дівчинки-підлітка, що прямо зі шкільної парти “ступнула в сирий бліндаж”.
Худенькою, нескладною недоторкою
Я прийшла
И була соромливої й строгої
Полкова молодість моя
Хто не пам’ятає рядків светловской “Каховки”? Як співали цю пісню в далекому сорок першому! Слова пісні воскрешали образи перших комсомольців. “Адже знову горіла Каховка, знову свистіли кулі й рівно строчив кулемет, і знову нам, крізь дим, посміхалися її блакитні очі”. Такою дівчиною була 17-літня Юліа Друніна. Але, на відміну від тої, светловской, про яку говориться в пісні, вона сама склала свою власну про себе, про подруг, опоколении.
Цнотлива строгість фронтових віршів Юліи Друніній точно передає духовний
Я тільки раз видала рукопашний
Раз – наяву. І тисячу – у сні
Хто говорить, що на війні не страшно,
Той нічого не знає овойне.
Справа й у тім, що у свої 17 років їм хотілося краєм напівдитячої долоньки доторкнутися до того невипробуваного щастя, що дорослі називають любов’ю, і от проривається!
…Зірки й ракети над рікою…
Я сумую сьогодні дуже жіночої,
Дуже несолдатскою тугою
И якщо приходило тоді перше почуття, таким коротким і тривожним щастям воно обернулося. І все-таки було щастя. Про ці мінути, які доводилося “ділити на двох” зі світлим сумом, пише Друніна
Ми бачимо зубчасті верхівки чорного лісу на обрії, грудки мерзлої землі на бруствері, кожух танкового кулемета й зовсім поруч із собою страшно незнайоме в мертвому ракетному блиску, нескінченно дорога особа. Згасла ракета, і тьма згустилася ще сильніше, але ніколи вже до кінця життя ти не забудеш того, що побачив у ці довгі секунди. Вона висвітлює короткі рядки листа, що пишеться уривками під час нічного чергування під голосний храп товаришів і приглушені розриви. І рядка цих листів перетворюються в ці вірші
Не знаю, де я ніжності вчилася
Про це не розпитуй мене
Ростуть у степу солдатські могили,
Іде в шинелі молодість моя
Це сильні рядки. І вони діють безвідмовно. Сила їх, як і всього Творчості Друніної, у тім, що ми майже фізично почуваємо біль людини, произ носящего ці слова. Інші поети під прийменником самовираження говорили все, що бог на душу поклав, а виявилося позитивного не так-те багато. Що Виражається було або дрібним, або нікчемним. І розсерджений читач став потроху від них відвертатися. З віршами Друніної такого не пройде. Її останні вірші завжди хочеться прочитати передостанніми. Де тільки не побувала за ці роки колишня фронтовичка. І всю Росію об’їздила, і чи ледве не у всіх республіках побувала, і закордон побачила. І отовсюду вірші про бачений “і передуманном. Читаєш їх з напруженою увагою:
Так, серце часто помилялося,
Але все-таки не оселилася в ньому
Та обережність, та утома…
Все хоче знати, все хоче бачити,
Усе залишається молодим
И я на серце не в образі,
Хоч немає мені спокою сним.
Перегортаєш одну за іншої сторінки її книги й на кожній знаходиш щось нове для себе. Нове й разом з тим родинне по спільності сприйняття й збігу життєвих оцінок. Заключним віршем книги виявилося бешкетне й веселе “Дівчисько, що треба!”.
Дівчисько пливе, як під вітрилом човен…
Дочка заводу,
Зачіска – що треба
И светр – що треба!
З “крамольним” відтінком губна помада! ,
Зі зміни йде (не судите по виду) –
Її нікому не дамо ми в образу!…
А час прийшов – ішли всолдати.
Так фронтове покоління подає руку теперішньому “молодому, незнайомому”. Чи таке воно “незнайоме”? Та ж незмінна тривога, що кликала на передній край подій. І нинішні дівчинки, – прямі спадкоємиці дівчин “Каховки” Светлова і Юліи Друніної
Я пішла з дитинства в брудну теплушку,
В ешелон піхоти, у санітарний взвод
Далекі розриви слухав і не чув
До всьому звиклий сорока перший рік.
Ю. Друніна
Зараз, коли пройшли десятиліття від Дня Перемоги, легше говорити про пережитий. Добре повинне бути й щедре серце в людини, щоб, повернувшись із війни, принести в ньому людям вірші
Поезія Юліи Друніній світла, спрямована в Майбутнє. Вона пронизана життям у всіх її проявах. Вірші поетеси прості й зрозумілі сучасному читачеві. Адже коли людина говорить про важливий, про наболілому, про хвилюючому, нього не потрібні особливі літературні “прийоми” – тут прямий зв’язок серць через щирість, спільність інтересів, довірчість. “Як ви зуміли зберегти ніжність і жіночність після участі в такій жорстокій війні?” Вона відповіла: “Для нас весь зміст війни з фашизмом був у захисті цієї жіночності, спокійного материнства, благополуччя дітей, миру для нової людини”.
Не знаю, де я ніжності вчилася,
Про це не розпитуй мене…
…Не знаю, де я ніжності вчилася,
Бути може, на дорозі фронтової…
“Романтика” війни для молоді того років оберталася з перших же днів суворістю повсякденного фронтового побуту, щогодинним сусідством зі смертю, що не щадила ні батьків, ні дітей, ні светлокосих солдат у шинелях:
Немає! Ми з тобою довідалися не зі зведення
Великого відступу жнива
Знову у вогонь рвонулися самохідки,
Я на броню підхопилася на ході
Війна змусила людей по-новому глянути на себе, своє місце в житті, переосмислити багато цінностей. Поети: Симонов, Твардовский, Суриков, Гудзенко – ідуть на фронт військовими кореспондентами або просто рядовими. Становлення ж Юліи Друніній як поета й особистості відбувається на полях боїв. Школярка зіштовхується з реаліями життя, з жахами війни, але вона не ламається, не гине, а виростає у великого поета-літописця жіночої частки на війні
Ми друзі-однополчани полеглих
Їх, безмовних, воскресити належні
Я не дам тобі зникнути. Махаючи, –
Пісень вернешся ти з війни!
Завдяки таланту поетеси, ми знаємо про переживання дівчата на фронті, про труднощі, випробуваних ними. Її ліричні вірші сприймаються як сповідь, сокровеннейшие думки. Навіть у найстрашніший час дівчиська мріяли про любов, про світ, про світле майбутнє:
Улюблені нас цілували в траншеї,
Улюблені нам перед боєм клялися
Замурзані, худі, ми гарнішали
И вірили: це – на целую життя.
Відгриміла Війна, Юлія Друніна повернулася із фронту живий, і її післявоєнні вірші “Одноліткам”, “Два вечори” “Чобітки”, “Невідомий солдат” повні спогадів л, минулому, про молодість, про загиблих.
Нікуди від Минулого не дітися,
Знову війна стукається в душі до нас.
Обпалює, обпалює серце
Подяка з болем навпіл.
Мені подобаються її вірші за щирість, ліризм, простоту. Вони проникають у саму душу. Думки й переживання поета близькі мені тому, що їх писала майже моя однолітка. Ідуть роки, але всі нові й нові дівчата сміються й плачуть, читаючи вірші чудової російської поетеси Юліи Друніній
Мною дров наламано чимало.
Але однієї провини не визнаю:
Ніколи друзів не віддавала
Навчилася цьому вбою.
Юлія Друніна сформувався як поет у роки війни й залишиться в нашій пам’яті як мужній, безстрашний літописець військових літ
(1 votes, average: 5.00 out of 5)