Винниченко Володимир Кирилович Заручини

Суперечка обірвалась, і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борід кою, що вкупі з стриженою головою скидалась на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на його, мимоволі здавалося, що цей вираз хоче придушити щось, що не дає спокою, хоче заглушити його й тільки ще більше вкриває лице жовтими плямами біля носа й очей. До такого лиця якось ніяково буває звертатися з чим-небудь ніжним та

м’яким, ніяково буває дивитись, як воно при цьому стає ще злішим, як золотушні, з червоними повіками очі робляться мов скляні, а крізь силувану іронічну усмішку, гляди, проскочить щось таке зле, жалісливе й наболіле, що сум обгорне і веселі надії, й ніжні почування.

Він подивився на Семенюка й одвернувся. Той, увесь червоний, стурбований, возився біля студентського старенького сюртука і, видимо, думаючи про щось інше, силкувався примостити гудзика біля коміра. І хоча він був стурбований, роздратований, але і крізь цю роздратованість так і проскакувала ніжність, м’якість та щирість. Ніжність ця визирала

і з червоних пухких губ його, і з великих синіх очей; голубила все трохи довге, молоде, ще хлоп’яче лице з тонким носом і рум’янцем, – як у дівчини, – повивала всю постать його, струнку й тонку І, дивлячись на це лице, проти волі робилось весело та легко, проти волі нагадувалось щось молоде, зелене, але добре, хороше, з добрими надіями, хорошими мріями і. малими силами. І проти волі поруч цього хорошого лиця виглядало вже пом’яте життям лице з такими ж синіми очима, з тою ж доброю, м’якою усмішкою, але без запалу, без палкої віри та незломних надій. І робилось сумно й досадно.

В кімнаті було тихо й темнувато. Жовте світло від невеличкої лампи з надбитим зверху шклом скупо падало невеличким кружком на стіл та одну стіну, лишаючи кутки темними, сумними.

– І не в одному цьому – служба другим, – підводячи голову й дивлячись на Ганенка, промовив знов Семенюк. – Усе життя повинно. усім життям треба служи ти. А я не можу жити якось.

– То йди к чорту! Мені яке діло. Живи як хочеш! – злісно викрикнув Ганенко і, схопившись із стільця, чогось перебіг у другий куток кімнати й, походивши там трохи, знову сів на старе місце

– Чого ж ти сердишся?

– Ніхто й не думає сердитись!

Знов замовкли. Ганенко посидів трохи і, вставши, почав ходити з кутка в куток, заклавши руки в кишені й якось чудно повертаючись на своїх коротеньких ніжках. Семенюк знов нахилився до гудзика.

– Заманулося женитись – женись, – глухо заговорив Ганенко. – Захотів чайку з солоденьким – пий. Тільки не лізь із цим до других. Нецікаво!

– Не чайку, а життя розумного й повного.

– Ну, то й живи! Знов замовкли.

– Я не знав, що це тебе так. що тебе так. розсердить це, – трохи ображений, почав знов Семенюк. Я до тебе, як до найближчого товариша. Це – питання цілого мого життя.

– Може, ще облобизаємось? – криво всміхнувся Ганенко, сідаючи.

Семенюк подивився на його, хотів щось промовити, але махнув тільки рукою й почав просовувати голку в вушко гудзика.

В кімнаті стало тихо-тихо. Десь за стіною грали на балабайці, шелестів злегка дощ по вікні, та шаруділи за шпалерами таргани, висовуючи голови й цікаво поводячи вусиками.

– А так жити не можна, як хочеш, – знову почав Семенюк, підводячи голову й держачи руку на гудзику. – Я не можу. Може, другі можуть, а я не можу. Гидко ж все це, сто раз гидко! Цей номерок, ця. атмосфера, це одиноке життя. А хіба воно не однімає у мене тих сил, що пішли б на щось краще? Одна нудьга тільки. Ех!

Ганенко переклав ногу й задумливо став дивитись у вікно. В мокрих, заплаканих шибках ледве одблискувався світ лампи, постать Ганенка та його стрижена незграбна голова.

– Встаєш уранці – самотою; обідаєш – так само;

Лягаєш спати – знов. Сам раз у раз, як палець. Ні одної близької тобі людини. Нігде і. ніколи. Розумієш – нігде і ніколи!. Може, це сентименталізм, але ж. Ти говориш: “слини розпустив”. Підожди, дай мені сказати!. У других є родичі – батько, мати, сестри, брати. Другі мають щось десь, що і прийме їх, куди вони можуть прихилитися при лихій годині, де вони будуть почувати себе дома. Дома! Ти розумієш це слово?

– Ох! – зітхнув Ганенко й хотів засміятись, але по виду пройшло щось сумне, й усмішка вийшла такою силуваною, що він зараз же сердито нахнюпився знов.

Семенюк побачив цю усмішку:

– Сентиментально, так. Але ж. Та що тобі говорити! Хіба ж ти не такий, як я? Що ми таке з тобою?

– Будь ласка, не приплітай мене до себе. Я ще не збираюсь женитись! – буркнув Ганенко.

– Я цього не говорю. Я тільки обертаюсь до тебе і знаю, що ти повинен мене зрозуміти й дивитися на мій шлюб не так. Я знаю, що тобі добре відомо, який одчай обхоплює, як подумаєш, що цілий вік цей номерок – твій “дом”! Аж холодно робиться!. Я перше мовчав, але тепер не можу. Мені раз у раз так важко стає, як при мені хтось збирається додому!. Ти знаєш, я іноді лежу на ліжку й дивлюсь на таргана. І заздрю йому! Тарганові заздрю! Я знаю і бачу, що він лізе додому, туди кудись, у куток, за гвіздок, де у його, може, близькі всі, де його люблять, де живуть його життям, а він їхнім. Смішно. Хай!. Накипіло!.

Ганенко суворо дивився в куток, а його зле та похмуре лице не всміхалося й не ворушилося.

– Нікого!. Хто мною цікавиться?. Кому яке діло, що десь на четвертому поверсі в номерах живе якийсь студент Семенюк? Яке кому діло, що він щось робить, десь ходить, для чогось живе, б’ється, мучиться, радіє. Кому, скажи, до мене діло? Знайомим?. Товаришам?. Хм. Це ж смішно!. От хоч би взять тебе, наприклад. Говорить так говорить!. Мене прорвало, ти не дивуйся. Я, може б, і не “розслинився”, якби не такий випадок. Ну, от. Ну, хоч би й ти. Ну, скажи так, по щирості, так, знаєш, по правді, я не ображусь, смішно ж. Чи багато ти про мене думаєш? Чи дуже цікавишся моїм життям? А ти ж все-таки найближчий до мене чоловік. Багато?

– Стільки, скільки й ти про мене! – муркнув Ганенко.

Семенюк, видимо, не ждав такої відповіді, бо зразу й не зрозумів її, але, зрозумівши, ніяково всміхнувся й ще живіше заговорив:

– Ну да. Ну, от. Ну, що тут сентиментальничати? Ми – товариші. Заслабну я – ти мене завезеш у лікарню, заслабнеш ти – я тебе. Звичайно. Ні! я не того, не того хочу! Я хочу сам любити, розумієш, я хочу когось любити, я хочу комусь. Ти знаєш, буває таке бажання, щоб тебе хтось приголубив, хтось сказав хоч дурницю, але так, як я, бувало, маленьким чув. Іноді, – він по-дитячи, жалісно всміхнувся, – я, знаєш, уночі. за стіною сусіди п’ють, грають. а я закутаюсь в одіяло й шепочу: “Мамо, мамо”. Гидко, правда? Ну, все одно. Нехай так. Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах, тут. Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за його, але я хочу сьогодня, завтра любити когось. Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухував мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все. Я хочу. Ну, нехай так, нехай навіть, може, це й гидко, погано, нехай, – я хочу, щоб хто-небудь бачив, що я роблю, що я. щоб словом. ну, я не знаю, як це тобі сказати. Ну, нехай я похвастатись хочу. Я хочу, щоб мене любили, от що!

Ганенко сидів, слухав, і видно було, як одне почування за другим перебігало в нім. І невеселі то були почування, судячи по тих тісно зложених губах, по тім суворім виразі усього лиця.

– Кажуть: “Ах, студентське життя таке приємне, веселе: там день, там ніч п’ють, гуляють, не обідають”. Ах, ви ж!. Попробувала б яка-небудь баринька такого життя. І цілий вік свій! От що!. Для чого, за віщо? Я люблю, і мене люблять. Кому я заваджу, як женюсь? Ділові? Дурниця!. Навпаки!. Я тільки як подумаю, що через тиждень-два мене не буде в цих номерках, – так наче на світ вдруге нарождаюсь. Ти подумай: я маю свій дім! Ти уяви собі: я найму дві, ну, може, три кімнатки. жінці, собі та їдальню. Це вже я обміркував.

– А гроші?

– Гроші є. Та що гроші! Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто. Як не зможу заробити шістдесят карбованців?. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?

– Не знаю! – кинув Ганенко.

– Я думаю, досить. Ну, а як не вистарчить, візьму з “капіталу”. Добре, що після матері – хоч ці шість тисяч зостались. Ну, проценти на них ще. Та за це я не боюсь. Вона буде ще заробляти. Ет!. І ти подумай: приходжу собі додому! Мене хтось зустрічає. Ну, нехай навіть не зустрічає. Нащо справді ідилії зараз. Я застаю там. людину, що жде мене, що цікавиться – де я був, що я робив, як те, се. Ну, розумієш. Потім чай. Подає не який-небудь номерний, а вона. Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно. І біла коса! Зовсім біла. Не то, щоб руса, а прямо-таки біла, як чистий льон. І чорні брови. Це дуже рідко трапляється. І потім ніжний, невинний рум’янець, як у чистої дитини, прямо святий. Надзвичайна краса!.