Винниченко Володимир Кирилович З Костем сталася чудна кумедія
Діло вийшло так.
Кость та ще троє хлопців – Данилко, Семенець та Микита – пасли товар на лугу. Хлопці – свій, а Кость – панський.
Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли, і Семенець, як не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з кінського гною. Папір рвався, гній випадав, пальці стали тверді та червоні, як молоденька морква.
– Нє, холодно, не скрутиш! – рішив маленький чорненький, як кузочка, Данилко й озирнувся. А озирнувшись, у той же мент схопився й люто, дзвінко закричав:
– А куди-и
Круторогий сивий віл Архирей, що підбирався з лугу до молоденьких, дуже смачних сходів пшениці, зараз же зупинився й зробив вигляд, що пшениця його зовсім не цікавить і маленький чорненький хазяїн його зовсім даремно кричить.
Він навіть повернувся задом до тої пшениці і став спокійно та поважно скубти траву.
Микита й Семенець теж озирнулись до лугу, але їхній товар пасся як слід. Микита знов натягнув свиту на голову, ліг, спер голову на руки й дивився знов на Семенця, який все-таки хотів скрутити цигарку й аж губу закусив з досади.
Один
Це був кумедний-таки хлопець!
– Ба не скрутиш, – раптом швидко прошепотів він, пробігши очима до Семенцевого лиця і швидко знову до рук.
Семенець зневажливо глянув на нього. – А ти скрутиш?
– А скрутю. У вас усіх руки померзли, а в мене ні.
І знову, пробігши очима по всіх, зупинив погляд на цигарці. І посміхнувся.
Чорненький і чистенький, як кузочка, Данилко раптом нахилився й потяг Костя за картуз. Кость зараз же якось кумедно зморщив носа, вишкірив зуби і зробив:
– Хрр!
Чисто як забиті, боязкі собаки з підверненим під себе хвостом і зігнутими ногами.
Хлопці зареготали. А Кость так само пильно й уважно став дивитись на руки Семенця. Іноді він чогось облизував губи й держав їх роззявленими – видно, сохли вони в нього!.
– Ага! Не скрутиш. Руки змерзли. А в мене ні. От які! Г Кость простягнув усім свою чорну, подряпану невеличку руку. Йому, очевидячки, чогось дуже хотілося говорити про свої руки.
Микита помалу, ліниво взяв її і зараз же випустив.
– Тю! – скрикнув вражено. – Як вогонь! Ану, дай ще, ану, дай. Ой, хлопці, як камінь на сонці. Хоч яйця печи.
– Ану, ану! – кинувся Данилко.
Семенець поспішно одклав убік цигарку і собі схопивсь за Костеву руку. Рука була страшно гаряча.
– Ой, бий же його сила божа! Прямо як жар!.
Здивовано дививсь Данилко на Костя своїми великими, як у Архирея, карими очима.
– І ноги. – простягнув одну чорну, порепану ногу Кость, лизнувши губи.
Ноги теж були гарячі.
– А я й без свити! – додав він без посмішки й бігаючи по всіх очима.
Дійсно, всі були в свитках і чоботях, а Кость босий і в одному піджачку та брудній сорочці. Груди були розхристані.
Архирей тим часом був уже недалечке від пшениці. Іноді він цілком байдуже підводив голову й дивився в той бік, де сиділи хлопці, і знову нагинався, щипав траву й підступав все ближче та ближче. За лугом далеко-далеко темнів ще бурий ліс, а з-за гори на другий бік виглядали тополі економії. Ворони поодинці все літали в один бік і крякали над хлопцями. Над воронами у той же бік пливли весняні темно-сталеві хмари. І вітер ставав все холодніший; наближався вечір.
Хлопці здивовано обдивлялись Костя, а він спідлоба зиркав на них, і невідомо було, чи хвастався тим, чи ні.
– І не холодно тобі?
– Нє!
– І ніколи не холодно?
– Нє!
– Та брешеш! От бреше, як собака.
– Н-нуда, нє. А в мене льогкі цигарки є.
І Кость, знову лизнувши губи, поліз у кишеню й обережно витяг ганчірочку. У ганчірочці справді було декілька папірос.
Хлопці скоса з заздрістю подивились на ганчірку.
– Де ж ти взяв? – спитав Данилко, підступаючи ближче. Кость зараз же притулив ганчірку до грудей.
– Ага!. А в вас нема.
– Та де ж ти взяв?
– А в економа вкрав. Хрр.
– Е? – здивувався Данилко.
– От штука! – зневажливо скривив губи Семенець. – Я їх скільки хоч курив, як був на ярмарку.
Але покинув крутити з гною й сів коло Микити.
– Ану, дай попробувати. – підморгнув Данилко, але так безнадійно підморгнув, що, видно, й сам не вірив, що той дасть.
У цей мент Микита раптом сперся на правий лікоть, швидко простят ліву руку й вихопив у Костя ганчірку. Кость якраз збирався щось сказати Данилові й аж здригнувся весь. Але зараз же скривився, вишкірив зуби й зробив:
– Хрр!
Але хлопці в мент схопились, одбігли вбік, запалили цигарки і з глумом та сміхом затанцювали коло Костя.
– А що! Похваставсь! Похваставсь?!
– Aгal Aгal
– От ловкі цигарки!
Цигарок було всього три, і Костеві не досталось ні одної. Але він тільки спідлоба поглядав на товаришів і мовчав.
– А мені не жаль! – раптом швидко промовив, немов сам себе провірив і був дуже тим задоволений.
– Брешеш!
– А не жаль! Мені нічого не жаль. Хочеш мій кашкет?
На. – Він скинув картуз і простягнув його Данилкові. Хлопці засміялись, але все-таки були трохи й здивовані: Кость щось розбалакався сьогодні. Ще так і не було ніколи: то все мовчить, а то он який-.
– Не хочеш?. А спінжак хочеш?
– А як битимуть, що оддав, будеш плакати?
Хлопці знову засміялись. Річ у тім, що Кость ніколи не плакав. Не плакав та й годі, такий кумедний! Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси – нізащо не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, і таки ні. Зіщулиться тільки, втягне гостру голову свою в плечі та все своє “хрр!”. Коли ж уже, наприклад, кинуть за пазуху жарину або заткнуть голку в бік, то заверещить тоненько-тоненько, зажмуриться й біжить куди попало. А все-таки не плаче! Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”.
Та мало того; здавалось іноді, що він немов сам налазить, щоб його били, наче на злість комусь хоче, щоб йому ще болячіше було. Замість того, щоб ухилитись, як хтось хоче ударити, він навмисне вишкірить зуби, захарчить і наче дожидається. Розуміється, за це зараз же діставав ляпаса. Але це ніби йому ще й добре: ще більше витягне, як гуска, шию, зморщить носа, прижмурить очі і знов своєї:
– Хрр!
Як кого, так аж в острах кидало від цього.
– Тю! хай ти сказишся, дурнувате якесь! – аж лаялись і здивовано поглядали на нього.
А Кость, підождавши з витягнутою шиєю і бачачи, що не будуть бити, тихенько одходив убік і спідлоба дивився на всіх швидкими зеленкуватими оченятками.
І тільки одного він, здається, дуже не любив, коли йому починали говорити, що він – байстрюк, а батько його – пан. Тоді він зараз же схоплювався й біг щосили куди-небудь подалі. Це всі знали й любили цим дражнити його.
Кость надів картуз і якось раптом весь зіщулився. Губи йому посиніли, тоненький носик побілів і витягнувсь, очі забігали непокійно. Він навіть засгібнув піджачок.
– Ага! Холодно? – злорадно закричав Семенець. – Ага! Застібаєшся!
– Hal – зараз же випнув губи Кость і навіть розстебнувся. – Хочеш, голий роздягнусь?
– Ану! Ба не роздягнешся.
– Не роздягайсь, Костю, а то видно буде, що ти байстрюк, – насмішкувато сказав Микита й моргнув Семенцеві.
Кость хотів уже роздягатись і напевне на злість комусь, щоб іще холодніше було, роздягся б, та раптом підняв голову і крикнув:
– Я не байстрюк! Хрр!
– Е? – здивовано підхопив Микита. – А хто ж була твоя мати?
– У мене не було матері!
Хлопці так і лягли зо сміху.
– Оце так! А де ж ти узявся?. А то чий дядько – Андрій Черненко?
– У мене нема дядька! Нікого нема!
– Брешеш, є!
– Ба нема!
– Ба є.
– Нема! Нема!
Кость аж схопився на коліна і злісно, швидко подивлявся на всіх. І видно було, що йому від всеї душі хотілось, щоб у нього нікого ніколи не було, ніде, нічого.
– І нічого не жаль! От! От!
І схопивши вмить з голови картуза, почав рвати його зубами. Картузик зараз же й розлізся, як папір.
– От. І картуза нема. Хрр!
Хлопці аж за боки брались, аж обнімали одне одного з реготу.
– Ой чудак!. Ой! А все-таки є!
– Нема!
– Брешеш, є. А батько? А пан твій батько, га?
Кость враз замер весь, потім схопивсь, два рази хрукнув до всіх і щосили побіг од них. Хлопці навіть потюкать як слід не змогли йому навздогін від реготу.
Коли не стало чути хлопців. Кость зупинився й ліг у борозні під пшеницею. Він лежав лицем догори й дивився, як невпинно й похмуро сунули кудись хмари. Йому, мабуть, знов було душно, бо худі веснянкуваті щоки його розжеврілись, губи розкрились і він часто облизував їх.
Довго лежав там. Не чув, як і хлопці пішли, як вечір заліг у лузі. Зчувсь лиш тоді, як над ним раптом грізно залунало;
– А це ти так за товаром дивишся, га?! Це ти пасеш так?
Над ним схилилось руде бородате лице ланового з синім шрамом над бровою.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)