Винниченко Володимир Кирилович Суд
Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим порохом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку. Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоїть на клуні, і, пливучи по хатах, наближається до економії.
Земський начальник Михайло Денисович Самоцвіт, вигодований опецькуватий чолов’яга з підстриженими, мов стріха, чорними вусами й розтопірченими вухами, що дуже нагадують ліхтарі біля брички, вийшов
Гість, молодий, високий панок із блідим млявим лицем і з жовтяками під очима, приїхав позичити жатку, але Самоцвіт послав прикажчика на село, й видати її нема кому. Ходять і чекають балакаючи.
Гостю, очевидячки, нудно й ніколи, але він покірливо ступає поруч хазяїна, криво, невпопад усміхається й хитає головою, коли треба й не треба. На йому солом’яний сіренький капелюшок, штанці навипуск, ковнірчики й синенький коротенький піджачок. Кишені у цьому піджачку пошиті так високо, що панок як закладе туди руки, то так і нагадає зараз
Шпориш, що густо поріс біля ганку, мокрий від дощу й росить ноги, але гість мовчки слухає та іноді тільки дивиться з ненавистю на кінчик сірого вуха й носа, що ніби виглядають до його з-під начальницького дворянського картуза з червоним шнурочком.
– Да-а! Погода ловка, їй-богу, ловка, молодой человєк! – раптом зупиняється Самоцвіт і, широко потягнувши в себе дух, мовчки усміхається до гостя.
“Молодой человєк” також зупиняється, усміхається для чогось навкруги, мов провіряючи, чи справді “погода ловка”.
– Д-д-а, – мимрить він. – Хорошо. Вот только насчет жатки я хотел бы вас попросить, может быть, без приказчика как-нибудь.
– А боже мій, молодой человєк! – з веселим нетерпінням скрикує Самоцвіт. – Сказав же вам, що дам.
– Да, то нам, может быть, что-нибудь поправить.
– Молодой человєк! Коли я даю жатку, значить, там нема чого поправлять. Я тільки через те зараз не пускаю її в ход, що маю косарів. Це машини трошки кращі. Не зламається й не спортиться. То, голубе мій сивесенький, єрунда, що кажуть, ніби жаткою лучче.
Плюньте! Косар і жатки! Та я й умиратиму, а жатки не пущу в ход. Зогний вона собі там. А ви боїтесь, що не дам. Прийде прикажчик. і дасть. Я його послав тут за одним чоловічком і в волость за бумагами одними. От, кстаті, подивитесь на мій суд. О. І поїдете собі з жаткою. А то “без прикажчика”. Не горить же у вас?
– Нет, но.
– Ну, то й шабаш!
“Молодой человєк” ніяко всміхається й рушає за земським начальником, силкуючись ступати, де поменше шпоришу.
І знов ходять. Сонце вже перебігло став і зразу наче випірнує з саду. В один мент стає ясно й душно. Земський начальник кректить, пильно витирає хусткою піт, прохаючи вибачення, скидає з себе кітеля й лишається в одній сорочці:
– Ви не той. не обижайтесь, молодой человєк, що я з вами так по-простому. І вообще ви не той. Не обижайтесь. Я от по-простому, по-малоросійському говорю з вами. Хохол, малорос сам. Та ви й самі, здається, трошки з наших?
– Да, так. То єсть, я, собственно, – злегка червоніючи, мішається гість, – с одной стороны малорос, но моя мать.
– Да, да, – перебиває його земський начальник, смаковите потираючи себе долонями по розхристаних грудях. – Ваша фамілія саме така, малоросійська. Дуринда – це чисто наша хохлацька. Положим, ви кажете Дурінда, на французький манір, ну та то. чепуха!
Дуринда нічого не одмовляє, тільки червоніє ще більше й дивиться собі під ноги. Самоцвіт також замовкає, і з любов’ю засовує руки під пахви, і злегка б’є себе під сорочкою.
Ради празника в дворі людей не видно, тільки біля кухні стоїть Дуриндів Буланенький, запряжений в бігунки, а біля його кучер Гаврасим, Самоцвітів кучер і рябий Спиридон. Вони ходять біля бігунків, піднімають їх за колеса, тикають в боки Буланенького, потім для чогось ляскають його долонями по клубі, і всі весело сміються. Буланенький пряде вухами, крутить хвостом, але, мабуть, і йому весело.
– Да, не люблять тепер простоти, – починає знов Самоцвіт, а Дуринда здригається й поверта до його голову. – Все з викрутасами, по-новомодньому. А куди вони, ці вкрутаси? Нікуди! Тільки ж собі пакостять. От хоч би взять з мужиками. Були, значить, ці полтавські бунти. Чого вони були, то вже кожний знає. Як нема чого їсти, то й святий забунтує. Це вже. що там!. Ну, були, хай собі були. Побили, покарали, й годі! Ні. Треба, щоб і в других губерніях не було. Що ж для цього? Присилають, от скажем, хоч би мені бумагу: “В виду бывших беспорядков в Полтавской губернии. и так далее, рекомендуется вашому высокородию разъяснить крестьянам вверенного вам уезда их отношения к помещикам и к тем неблагонамеренным лицам, кои сии отношения обостряют”. И так далее. От ізвольте! Раз’ясніть мужику, що таке “неблагонамеренные лица”. Спробуйте! “Неблагонамеренные лица – це такі люди, що. щ.” Та й замовкни краще або скажи, що “неблагонамеренные лица” – це такі ліца, що хотять зрівнять мужика з паном, що говорять не слухати начальства, що бунтують вас. “А чого ж їм нас бунтувать?” – “А того, що думають, ніби вам погано живеться”. – “А так, так, спасибі їм, погано, погано. Правду кажуть, добрі люди, дай Боже здоровля”. А ти тільки нагадай козі смерть, так і пішло, мужик тобі вже до смерті не забуде, що йому погано живеться. І ти там уже хоч плюй йому в очі, а він усе буде казать на цих “неблагонамеренных”: “Добрі люди, дай Боже здоровля”. Д-да-а!. Раз’яснєнія!. Ви думаєте, що це треба? От так саме, як мені зараз. трясця! Да! Ну, що ти йому роз’ясниш? Люби свого поміщика? Аякже! Так мужик і полюбить. “А чого ж поміщик мене не любить?” – скаже він. Ну, що ти йому? От і роз’ясняй!. А почни тільки роз’яснять, так і вийде, що не “неблагонамеренные лица”, а ти сам їх бунтуєш. Їй-богу.
. От, я вам розкажу. Був у мене, знаєте, один приятель, земський начальник; положим, він і тепер єсть, тут, у сусідньому уїзді. Дак з ним така історія вийшла. Доносять йому, знаєте, що в одному селі появилися оці бумажки, прокламації, значить. Летить він туди. Приїжджає. “Подать мені бумажки!” Подають. “Зібрать усе село до волості!” Збирають. Діди, баби. словом, старе й мале. “Слухать усі сюди!” Всі настопирчують вуха. Читає. Прочитав, потім до їх так грізно: “Ну, сукини сини, бачите, що ви читали?!” А вони:
“Та бачимо, спасибі вам. Так добре прочитали, що як на долоні все. По-божому написано, справедливо.” – “Як?! Та хіба я вам, сякі-розтакі ви сини, для того читав, щоб ви хвалили?” – “А для чого ж?.” От тут з ними й балакай! От тут ти йому й роз’ясни, що те, що по-їхньому написано, по-божому, а для начальства по-чортячому. “Там же (каже, значить, мій приятель) говориться про те, що начальства слухать не треба, там же бунтують вас”. – “А що ж, – кажуть йому, як правда”. – “Як правда?! То ви й на царя возстанете?” – “А що ж, кажуть, як все одно погибаєш. А чи так, чи сяк, а чорт один. Та краще ж за правду погибнуть!” От тобі й роз’яснив! Бився, бився з ними, плюнув та й поїхав.
– Ну, й что ж?. – зацікавлюється Дуринда.
– Ну, та й що ж! Оце недавно взяли та й змовились не йти до свого поміщика на роботу. “Хай, кажуть, платить не так, як він хоче, а як ми хочемо. Годі, кажуть, обдирати нас”. От і роз’яснив. А не роз’ясняй він, вони б, може, й досі не знали, чого їм треба і як треба робити.
– Да, вот и у меня это самое. Не хотят, да й все. – задумливо якось бубонить Дуринда. – Давай им по 20 копейок надбавки. Если б не жатка ваша, так хоть й в самом деле давай.
– Ну, от! – живо підхоплює Самоцвіт. – Це у вас, потім у другого, у третього. Та й роби з ними, що хочеш. А все роз’яснєнія. Ні, голубе сивенький, тепер не той час, тепер, брат, мужик не той. Тепер ти його тільки силою держи, та й то бійся. А роз’яснення – це смерть. Ти йому одне, а він тобі друге, ти йому кажи: “Бог велить слухать царя й начальство”; а він тобі: “А Бог сказав, щоб рівні були”. Ти йому: “Бог велів у поті чола хліб зароблять”; а він тобі: “А Бог велів усім робити, а чому пани нічого не роблять?” Ти й мовчи йому, бо це сам Бог говорив. Да, тепер не той час. Тепер мужика не обдуриш. Тепер він уже й сам більше тебе знає. Ви думаєте (тут земський начальник понижує трохи голоса й озирається). ви думаєте, що той царський маніфест на пользу пішов?. Ви думаєте, що мужик справді повірив, що йому треба слухать своїх земських начальників та дивиться, як у пана є земля, а у його нема? Кий чорт! Ще тільки гірше вийшло, бо до маніфесту вони все думали, що цар їм поможе, а тепер бачать, що й цар за панами. Да!. Ех, ви вже повірте мені. Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив. Знаю вже їх, як свої п’ять пальців. і скажу я вам, що багато-багато, як ще з 10 год подержиться от так. А там!
Земський начальник сумно підморгує: робить пальцями, ніби вбиває блоху, змовкає.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)