Винниченко Володимир Кирилович Роботи!

Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові “робітницької кватири”.

А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, ногу грязь, по всьому тілі давно вже ходили хвмльки дрижаків, але йому не хотілось ні вставати, ні поворухнутися. Хотілося тільки сидіти й слухати ту мішанину з нудьги, одчаю,

злості й суму, яка тяжко давила груди й сковувала тіло якоюсь байдужістю й млявістю. Вмить щось голосно й твердо застукало. Максим байдуже одвів голову від стіни і вже поволі став підводитись, коли двері розчинились і в хатинку вступила якась висока, струнка, повна жіноча постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсі на голові. Поважно озирнувшись і вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась і стала пильно дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усміхнувся й нервово-поспішно почав обсмикувати на собі свою синю, аж до блиску заялозену роботою, сорочку.

– Знов нудитесь? – тихо,

але серйозно й строго промовила вояа.

– Як нуджуся? – ніби не зрозумів він і ще ширше усміхнувся, силкуючись не зустрічатись з її серйозним, строгим поглядом великих сірих очей.

Вона ще трохи мовчки подивилась на його, потім також мовчки й серйозно повернулась, защіпнула двері на крючок і, одвернувшись від його, стала поважно, не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу з-за корсажу. Витягнувши, вона з тим же серйозним і поважним виглядом застібнулась, повернулась знов і, поклавши жмут на стіл, мовчки сіла на лаву, мимохіть протягнувши йому свою, доволі велику, затягнену в чорну рукавичку руку. Максим поспішно й нервово-незграбно потряс її й навіть шаркнув одною ногою по підлозі, все так же широко й винувато усміхаючись.

– Ну, розказуйте, – тихо кинула вона, дивлячись кудись на лавку, що сіріла понад стіною своїм драним білим ряденцем.

Максим тільки ніяково й смішно якось повів головою й подивився їй на капелюх.

– Ну?

– Та що ж я, добродійко, буду розказувати.

– Товаришу! – підвела вона голову і строго подивилась на його. – Я перш усього не “добродійка”, а “товаришка”. Останній раз вам говорю, що я для вас не “добродійка”, а “товаришка Людмила”, як ви для мене “товариш Максим”. Розумієте?

– Та розумію, але ж. як же.

– Без “але ж”. Це раз. А друге, сідайте і зараз же розказуйте все. Мені ніколи, я ще маю справу до вас. Де Сашко?

– На роботі ще.

– І Василь?

– І Василь.

– А ви?

Максим знов усміхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свій погляд на його губах, на яких грало щось болісне й безнадійне, і зараз же одвернулась.

– Прогнали чи знов самі покинули? – глухо промовила вона.

– Сам, – прошепотів він і хутко подивився на неї. Але вона дивилась кудись на двері й не казала нічого. Максим ще трохи постояв і нерішуче сів на другий кінець лави. В хатинці стало тихо. Максим декільки разів подивився на неї, але вона сиділа непорушно, й тільки видно було, як тихо, ледве помітно, хвилювались високі груди її під чорною сукнею.

– Товаришко! – нарешті несміло промовив він.

– Ну? – не повертаючи голови, обізвалась Людмила.

– Ви сердитесь на мене?

– Серджусь.

Максим ще жалкіше усміхнувся й хотів щось сказати, але тільки обсмикнув сорочку й нервово повів плечима.

Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. І знов їй щось гостро здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей знайомий їй, жалкий і сумний вираз його безпокійних очей і уст. І знов вона одвернулась.

– Ну, говоріть же, я ж чекаю, – м’яко прошепотіла вона. – Говоріть все. Коли покинули?

– Учора.

– Гроші маєте?

– Ні. Так трохи. Маю.

– Товаришу!.

– Їй-богу, маю!

– Покажіть!

Максим, ніяково усміхаючись, поспішно засунув руку в кишеню своїх замазаних, обдрипаних штанів і, покопавшись, витягнув декільки срібних та мідних монет.

– Покажіть, – нахилилась Людмила над рукою.

– Три. Вісімнадцять. Двадцять вісім копійок! Це, по-вашому, гроші? – подивилась вона на його з усмішкою.

– А що ж? – радісно засміявся він на усмішку, держачи руку з монетами. – На два дні буде. – І, знов несміло подивившись на неї, тихше додав: – Поки знайду роботу.

– Для того, щоб знов кинуть? Максим став ховати гроші в кишеню.

– Га?

– Не знаю. І знов змовкли.

– Правда, я падлєц, добр. товаришко? – вмить якось роблено, сміливо промовив він і з якимсь викликом в очах подививсь на неї. Людмила хутко озирнулась за цими словами й мовчки зупинила на йому свій здивований погляд:

– А це ще для чого?

– А хіба ні?

– Не меліть чортзна-що, – сухо кинула вона й знов одвернулась.

Максим ніяково усміхнувся й замовк.

– Хоч би заарештували, – помовчавши, знов почав він, але вже не всміхаючись, а якось задумливо й сумно, протягуючи слова. – Всіх беруть, а меие. Хоч би скоріше вже. А так вже не можна.

Людмила мовчала.

– Все одно. Я більше не можу. Я вже не можу.

– Чого не можете? – тихо кинула Людмила.

– Не можу, всього не можу! – живо повернувся він до неї. – Не можу жити. не можу робити. Все паскудно, погано. Всі такі погані. Всі. Ну, скажіть, ну, скажіть самі: то добре, що вони лаються, що вони замість того, щоб боротися, лаються між собою, сваряться! І нас сварять. Он учора один есде каже: “Есери не соціялісти, а буржуа”. Ну, то добре?

Людмила мовчки дивилась на двері.

– Хіба так можна? Хіба можна таке говорить? Ми ж соціялісти, ми ж за правду, за все хороше. А самі лаємся. Між собою… А робітники хіба. Ех!. Що робітник? Ви думаєте, що він розуміє? Йому говорить есде, а він і вірить. Не люблю я есде.

– Глупості говорите!

Максим хотів щось сказати, але замовк і, помовчавши трохи, тихіше знов почав:

– Справді, я той. Я сказав глупость. Коли ж мені так досадно. Скрізь сварки, скрізь нелюбов. Ну, добре, тепер я в українській партії і ще не знаю, як тут. А коли я був у соціял-демократів, а потім у есерів, так. Знаєте, просто всяка віра пропадає у все. І жити не хочеться.

– Треба самому робити, а не критикувати других, – тихо промовила Людмила.

– А де робити? Де? – наче тільки й чекаючи цього, з болем скрикнув Максим. – Що робити?. Що?

– Все, скрізь.

– Де? Серед робітників? Ану, попробуйте! Попробуйте на моєму місці! Ви думаєте, вони мене слухатимуть? Хіба я інтелігент?. Я такий же робітник, як і вони. Та й така робота? Ходить на занятія та лаять есерів або есде? Я не можу вже на занятія ходити!.

– Я це знаю, – перебила Людмила. – Ви вже, здається, два тижні як не приходите ні на одну збірку.

– Не можу. Вибачайте. їй-богу, так мені скучно. Та я ж уже не первобитний [1 Ще не зачеплений пропагандою. (Приміт. авт.)]… Я б хотів. Я, знаєте, піду стрілять когось! – вмить несподівано рішуче скінчив він і вперто подивився прямо в очі Людмилі, що знов хутко озирнулась до його.

– Ви здорові, товаришу? – серйозно обдивилась вона на його лице.

– Здоровий, здоровий! – злісно, голосно заговорив він. – Я зовсім здоровий! Зовсім! Тільки я так уже не можу. Коли я йду на занятія, я йду раз у раз нарочно по великих улицях, коли вони всі їдуть у своїх екіпажах і не бачать навіть мене; я. я б хотів їх убить усіх!. Я вже не можу ходити по улицях. Мене так душить ненависть, що я кусаю собі іноді рукав, .щоб не кричати. їй-богу! Я не можу вже. 1 на роботу не можу! Знаєте, я більше заморюся за день од злості, ніж од роботи. Бо я, знаєте, все думаю, що я роблю їм. Я не можу вже робити. Я лучче з голоду здохну!. Не хочу на їх, на експлуататорів своїх, робити. А ви мені – занятія! Що занятія? Що я їм зроблю занятіями? Коли то ще буде?. Ви дайте мені таку роботу, щоб я знав, що я кожду минуту роблю щось таке, .що погано для їх. Я хочу такої роботи, щоб я аж упивався, щоб. Дайте мені таку роботу!.

– Занімайтесь з первобитними, організуйте.

– Ах!. – з одчаєм перебив він. – Я ж. Я ж вам говорю, що вони не слухають мене. Та я й сам ще не знаю так, як інтелігент. Хіба я знаю що?

– Учіться, – несміло хинула Людмила. Максим подивився на неї й зітхнув.

– Не можете? – прошепотіла вона з жалем. Він тільки знов безнадійно й жалько всміхнувся.

– Ну, що ж робити? Що ж робити? – з мукою подивилась вона на його. – Скажіть, чого ви хочете? У вас є мати?

– Нема.

– Нікого нема?

– Є в селі батько і брат. Не люблять мене мужики. І я їх не люблю. Я, знаєте, нікого не люблю. Я не вмію любить. Другі там так. і ходять гулять. до дівчат. а я не вмію. Я злий, знаєте. Я всіх ненавиджу. Я, знаєте, так ненавиджу всякого, що добре одягнений, що. От і вам не вірдо. – похмуро скінчив він, і навіть щось вороже й чуже зачулося в цих словах.

– За те, що я так одягдена? – криво усміхнулась Людмила й повела оком по своїй чорній добрій сукні.

– Ні. Так. Нікому не вірю. Настало тяжке й ніякове мовчання.