Винниченко Володимир Кирилович Голос

I

Балачка потроху, як той вогонь без палива, затихла; всі замовкли і, наче прислухаючись до жалібного вітру в димарі, дивились на червоне світло полум’я з грубки-лежанки. В великій цій, брудній хаті, що недурно звалася “чорною скарбовою кухнею”, було вогко, холодно і занадто незатишно; пахтіло чимсь кислим – чи то намоклим кожухом, чи то старою капустою, чи то запрілими онучами. В вечірній тьмі, яку розбивало червоне світло полум’я з лежанки та жовтенький світ від невеличкої керосинової лампочки з розбитим і заліпленим жовтим

папером склом, плавав синій дим, наче хмари, попід стелею і гостро щипав у носі й за очі. Занадто вже незатишна була ся “кімната”. Всякому видно було, що тут жили люди, яким не до затишку, що сю “кімнату” призначено не до бенкетів, не до втіх, а до захисту у негоду, щоб було де їсти і спати тоді, як не було “скарбової” роботи. До сього ж тут було все, що треба. Щоб спекти хліба, була здоровенна з пузатим комином піч, яка починалась від дверей і займала мало не всю стіну; вздовж неї тяглася довжелезна лежанка з двома вмурованими казанами, в яких варився для цих людей “кандьор” і брудна юшка, яку тільки з звички звали “борщем”; вздовж стіни, що проти дверей, стояв довгий, нічим не вкритий стіл та довгі лави. Для спання од печі до стіни тягся довгий, широкий піл, на якому було накидано жужмом усякого шмаття. Вгорі була стеля; знизу – чорна земляна долівка, в одній стіні – двері, в других – три-чотири дірки, що мусили бути вікнами.

Було тихо й сумно. По зеленкуватих шибках бив і шелестів дощ, наче хто знадвору посував по їх віником; гудів вітер та десь далеко глухо гавкала собака, одноманітно, рівно, без злості й захоплення вигукуючи: гав! гав! гав!.

– А чи не можна б там скоріше з вашою вечерею? – раптом промовив з переднього кутка Трохим своїм похмурим, здушеним голосом і злегка повернув голову до печі. Очі йому, які раз у раз дивились убік, тонкі сині губи з ріденькими невеликими вусами були тісно зложені, і з усього худого, гострого обличчя його, кольору мідяного п’ятака, з густим ряботинням, виявлялась здержана, зла нетерплячка.

– Бо йому вже на музики час іти! – роблено байдуже, з захованою посмішкою додав Андрій, лежачи з краю на полу, спершись на лікоть і похитуючи ногою в чоботі “бутилкою”. Трохим тільки мовчки блиснув на його своїми чорними, гострими, як дві голки, очима і знов зупинив свій погляд десь в кутку на полу.

– Всти-и-гне! – байдуже, не озираючись, промовила Килина і, витерши руки об поли, взяла з лави велику, як лопата, дерев’яну ложку – полоник – і почала мішати в казані, з якого клубками виходила пара.

– Подай сіль, Маринко! – додала вона, не повертаючи голови.

Маринка покинула совати в грубку солому, що купою лежала перед лежанкою, і кинулась до лави. Схопивши сіль у чорній, з одбитим краєм, ринці, вона повернулась і, поспішаючись, понесла її Килині, але, спіткнувшись на півдорозі, махнула рукою і простяглась на долівці, далеко одкинувши від себе ринку, що розлетілась на черепки. Не встаючи зовсім на ноги, вона підняла своє худе, бліде личко з маленькими очима, в яких і так завше світився страх, а тепер дивився цілий жах, і мовчки, піднявши злякано брови, стала дивитись на Килину. Та ж, тільки безсило пустивши руки вздовж тіла, озирнула її, стиснула плечима і, чи то з жалем, чи то з незадоволенням, промовила:

– Чи ти з розумом, дівчино? Летить, женеться, наче її хто в шию штовха.

Маринка все так же мовчки, не зводячи широко розплющених очей, дивилась на неї. Килина ще раз стиснула плечима і, поклавши ложку на лежанку, почала збирати розсипану сіль, а Маринка одповзла до лежанки й почала совати в грубу солому.

– Що, посіяла? – добродушно всміхаючись, промовив дід Юхим, підходячи до лежанки з своєю набитою тютюном, закоптілою й обмотаною посередині дротом люлькою. – Не жалієш панської солі, га? – присідаючи до грубки і дивлячись на Маринку своїми, ще молодими, карими очима, під якими висіли два зморщені міхурчики, спитався він. Вогонь заграв на круглій лисині і сивуватій бороді з закуреними тютюном жовто-зеленими вусами, на рівному тонкому носі і, перескочивши з його, облив своїм жовто-червоним кольором невеличке, худе тільце Маринки в якійсь подраній великій кохтині, з босими, брудними, синіми й порепаними ногами, з дитячими ще руками. Вона, як винна, боязко всміхнулась і трохи відсунулась, даючи місце Юхимові.

– Дарма, дарма. сиди. вари. Я ось тільки люльку запалю та й тікатиму. – вибираючи соломинку, промовив він своїм гунявим голосом. (Як він говорив, то здавалось, ніби він попав у хату, повну димом, і позатулював собі ніздрі. Крім того, “к” він зовсім не вимовляв;

Скоро доходив до сеї літери, так його наче хто за язик шарпав у той мент). Соломинка знайшлась. Запаливши її, він підніс до люльки і, притоптуючи тютюн коротким, з покаліченим нігтем пальцем, почав напружено й пильно смоктати. І смоктав він так старанно, так голосно, що дехто аж задивився на його; навіть Килина, повернувши свою горду темно-русу голову з поважно серйозними сірими очима, дивилась згори на люльку. Тільки Трохим у свойому кутку “під богами” та ті, що спали або так собі лежали на обгорнутому напівтьмою полу, не рухались і не звертали на його уваги.

– Горить, а? – смоктнувши востаннє, звернувся дід до Маринки і ласкаво простяг до її голови руку.

Але Маринка злякано одхилилась і, мов захищаючись, підняла лікоть.

– Та чого ти, дурненька! – усміхнувся він. – Я погладити тебе хотів, а ти боїшся. Залякана! – підводячись, сказав він до Килини. Та махнула безнадійно рукою.

– Я вам кажу – таке затуркане, таке залякане, – промовила вона з жалем, – що аж сумно дивитись. Вже от скільки я тут. вже от з півроку. ніколи їй нічого. і пальцем не торкнула. А от. боїться, та й годі. Чисто як те цуценя.

– Тут її Горпина, що перед тобою була, дуже била. Та що хочеш?. Без батька, без матері, яке вже воно буде. Пожаліти – то мало хто догадається, а штовхнути – нікому не важко. Да-а. Сироті у наймах невесьолая припорція.

– Та то вона Трохима так боїться! – гукнув з полу Андрій своїм дзвінким, молодим голосом. – Він її свататиме, як виросте. Боїться, щоб не ревнував.

Дід Юхим мовчки глянув на його і поволі одійшов до столу, позиркуючи мимохіть на Трохима, який, зачувши своє ім’я, хутко обвів всіх очима і знов, тарабанячи пальцями по столі, став дивитись на піл.

– Щипає він тебе? – моргаючи в той бік, де лежав Андрій, усміхнувся Юхим, звертаючись до Трохима.

– Хай скавучить, не вкусе1 – похмуро всміхнувшись, бовкнув той, не підводячи очей.

– Хм. Не вкусить. – прогунявив роздумливо Юхим. – А як укусить?. Скавучить, скавучить та й гризне. А?.

– Та й дивно було б, якби не погризлись! – вмить озираючись до них, незадоволено промовила Килина. – Старі, а ще й собі.

– Хе, хе, хе!. – весело засміявся Юхим, одхиляючи трохи назад свою лису голову.

– Та їй-богу! Наче малі: підцьковують та й підцьковують!

– Та хай поб’ються, дурна! – скрикнув Юхим. – Чоловік тоді й живе, коли б’ється.

– Еге! “Тоді й живе.”

– Атож! І кров горить, і думка літає!. Хоч видко, що чоловік. Я як був молодим, так не було того тижня, щоб не бився з кимсь. А тепер хоча на других подивитись.

В сей мент надворі біля хати зачувся якийсь сміх, гомін, тупотіння ніг, яке незабаром перейшло до дверей, а там і в сіни.

– Мабуть, Софійка з хлопцями з села вертаються. – прислухавшись, промовив Юхим і, позіхнувши, почав довбатись у люльці.

– Аге-ей! Приймайте гостей! – голосно, весело залунало у сінях. Двері розчинились, і в хату спершу влетів сивий, великий клубок морозу, за ним сірий пес Тікай, а вже за Тікаєм, регочучись, перебиваючи одне одного, засапавшись, вбігли Софійка, Кіндрат і Гриць.

– А ви вже вечерю? – озираючись на всі боки, заговорила швидко-весело Софійка, на ходу розв’язуючи велику хустку й підбігаючи до полу. – А тут сплять? Ой матінко! Сьогодня неділя, а вони сплять!. А у панів, господи, гостей, госте-ей!. Некипажів тих повен двір, як на ярманку!. А комнати аж горять!. Варять, печуть. Таке там на “білій” кухні, аж страх!. А нас і не кличуть!. Усі кучері на тій кухні, а до нас, чортові задаваки, й не плюне ні один. Пхи!. Чорт їх бери!. Ми й так погуляли!. А знаєш, Килино, що нам було на селі?. Цить, Грицю, не кажи. Хай покортить!.

Зроду жвава, вона сьогодня була ще жвавіша, якось нервово жвава. Краплини дощу блищали на ¦ї довгих білявих віях, на бровах, на повних, рум’яних від холоду щоках, густо засіяних, надто коло носа, ластовинням, одблискували й наче сміялись разом з її синіми вузькими довгими очима, разом з губами, які якось так високо підіймались, що видко було не тільки рівні білі зуби, але й червоні ясна. Але це було навіть мило у неї. Скинувши дрантиву, стару, пожовклу свиту, вона раптом вистрибнула на піл і почала шарпати й тягати якусь людину, що лежала, прикрившись кожухом. Людина заворушилась, захрипіла і глухо закашлялась, підскакуючи і соваючи ногами.

– Ой! Це дядько Панас! – зареготалась Софійка і, перескочивши через його, нахилилась над якоюсь чорною кучею свиток, з-під якої вже давно чулось придушене шепотіння й хихикання, і почала давити її руками.