Винниченко Володимир Кирилович Чорна Пантера і Білий Медвідь
ДІЙОВІ ОСОБИ
КОРНІЙ КАНЕВИЧ (Білий Медвідь) – митець.
ГАННА СЕМЕНІВНА – його мати.
РИТА (Чорна Пантера) – його жінка.
СНІЖИНКА.
МУЛЕН – критик, журналіст.
ЯНСОН
МІГУЕЛЕС
БЛЕК
КАРДИНАЛ
САФО
ЛЕМОНЬЄ
МІМІ
ШТІФ
ЛІКАР
Пожильці з будинку, публіка, музики ігарсояив кафе. ДІЯ ПЕРША
Велике ательє; в лівій стіні ззаду – двері в кімнату Рити. Задня стіна – скляна, в ній двері на спільну веранду: скло матове на зріст людини. Трохи далі двері в коридор. Понад лівою стіною широка канапа,
В ательє ГАННА СЕМЕНІВНА. Повна, поважна пані з добрим білявим лицем і розумними великими очима. Ходить обережно повз двері, що на веранду, і з заклопотаною цікавістю непомітно заглядає туди. В розчинені двері далеко видно покрівлі будинків города, а напереді фігури людей, які гаряче балакають між собою. Видно столик, на якому стоїть машинка спиртова,
Зараз же за нею входить в ательє КОРНІЙ. Великий, трохи незграбний, мішкуватий, має довге пишне біле волосся, як грива, лице схожее на лице Ганни Семенівни, також з виразом доброї, спокійної сили. Нахмурено, обома руками розчісує волосся назад і дрібними кроками товстих ніг ходить по ательє, поглядаючи часом у двері на веранду. Сідає на канапу. Через якусь хвилину входить Рита з веранди.
Дуже тонка, гнучка, одягнена в чорне, лице з різкими рисами, розвиненими щелепами; лице жагуче, майже дике і грубе, але гарне.
РИТА (щільно й з жадібним задоволенням вдивляючись в Корнія, підходить до нього. Немов здивовано говорить). Що з тобою, Нію? Чого ти так раптово втік? Га?
КОРНІЙ (кудовчачи волосся, силкуючись удати байдужого). Зовсім не втік. Я втік? От маєш.
Він має звичай взагалі робити різні рухи плечима, руками – то тре носа, то поводить плечима, а особливо, як схвильований.
Нате вам, я втік. Ха! От єсть.
РИТА. А нам всім здалося, що ти втік. Месьє Мулен навіть сказав, що ти побіг з таким виглядом, що так і здається, як вибіжить білий медвідь з ломакою в руках.
КОРНІЙ (встаючи). Месьє Мулен – дурень, от і все. Месьє Мулен! Подумаєш.
РИТА (з лукаво-радісною непомітною усмішкою). Ну, месьє Мулен не дурень. Це вже, мій Білий Медведик, трошки занадто. Месьє Мулен – перш усього знаменитий критик. І коли ти на нього будеш ревіти, то він тебе так одрекламує, що.
КОРНІЙ (обурено). Na![1] To що, що він критик, так я повинен спокійно дивитись, як. (Спиняє себе). А! Дай мені спокій. І вже. Маєш. Критик, як же. А, дай мені спокій.
РИТА (обережно, лукаво). Ти ревнуєш?
КОРНІЙ. Na, маєш. От єсть. Уже. Хаі Як же, розуміється, до всякого французика. А, дай мені спокій. Тільки я от тобі скажу: коли я тобі вже нелюбий, ти вперед мені скажи, а потім уже що хочеш. От. А інакше. негарно. І месьє Мулен може полетіти догори ногами от туди на вулицю. От і вже.
РИТА. Мені скучно. Я теж людина. Ти все з своїми картинами.
КОРНІЙ. Ну, от. От уже скучно. (Підходить до полотна, машинально піднімає й дивиться на нього, видно, як помалу заглиблюється й забуває за все).
РИТА. Розуміється. Не те, що скучно, а я не можу одна нести на собі всю сім’ю. Дитина хвора. Чому це досі лікаря немає? Може, доведеться виїхати. Чуєш, Нію?
КОРНІЙ. Аякже. Звичайно.
РИТА. Та годі тобі.
КОРНІЙ. Зараз, зараз. (Хутко повертається до Рити, пильно вдивляється в неї, переводить знову погляд на полотно). Гмі Безумовно. Слухай, може, вже можна сьогодні трошки попозувати? Га?
РИТА (обурено). Ти сказився? Дитина хвора, а я буду з нею йому позувати?! Через тебе Лесик і хворий! Щоб ти знав!
КОРНІЙ (винувато). Ну от, через мене. От Просто собі. Йому ж лучче сьогодні?
РИТА (злісно). Зовсім не лучче, а гірше. Лікар казав, що він не виживе в цьому кліматі, треба їхать. Ось зараз він мусить прийти й рішуче сказати. Ти ж сам це знаєш. “Лучче”.
КОРНІЙ (дивиться на неї, раптом клацає пальцями й швидко повертається до картини). Безумовно? Так і єсть. Так-так-так. (Хапливо шукає очима). Де палітра, щіточки? Ех! Ну, нічого.
РИТА (стиснувши брови, хмуро дивиться на нього, різко і твердо). Мені треба грошей, Корнію!. Ти чуєш? Я мушу купити лікарства.
КОРНІЙ. Лікарства? (Тривожно). Доктор прописав? Зараз, зараз. (Шукає по кишенях). Ось маєш, п’ять франків. Та було ж уранці лучче. (Дає гроші). Бідний Лесьок. Ех, хлопчинка мій. Ну, та це ж не той. Лікар же казав, пройде. Га? Ах, яке якраз тепер свинство!.
З веранди чути голосні фрази й окремі слова:
– Артист не має нації.
– “Шлунок”.
– Форма?
– Яка форма?
– Що таке “форма”?
РИТА. В Парижі не пройде. Лікар не міг тобі цього сказати. Це тобі хочеться так думати.
КОРНІЙ (прислухаючись до розмови на веранді. неуважно до Рити). Ну от. Звичайно, хочеться так думати. (Зупиняється, слухає). Але ж. хворіють же діти й тут.
З веранди:
– Одне мистецтво має вічність!
– О!
– От і “о”. Бо одне воно. форма. а всякий артист. Ха-ха-ха!.
КОРНІЙ (до Рити). Я зараз. (Хутко йде на веранду).
РИТА. Корнію! Я маю поговорити з тобою.
КОРНІЙ. Зараз, голубко, зараз. Я тільки два слова скажу. (Поспішно виходить).
Рита закусюе губи й помалу повертається до дверей уліво. Звідти обережно виглядає й виходить ГАННА СЕМЕНІВНА, питає:
– Ну?
РИТА (хмуро, різко). Нічого. Його ніщо не пробирає.
ГАННА СЕМЕНІВНА. Але ж хоч трошки ревнував?
РИТА. Та що з того? Зараз же й забув. Якби я на його очах цілувалась з другим, а йому підставили його полотно, він би й забув про мене. (Тріпнувши головою). Ну, добре!. Хай такі Побачимо ж, коли так.
ГАННА СЕМЕНІВНА. Ах ти, горенько яке з цим хлопцем. Ну, й скажіть на милість, що сталось з ним? І не злого ж серця. Господи милостивий. І от таке!.
РИТА. Нічого! Ми ще поміряємось. Я дитини не оддам за полотно! О, ні! Хоч би воно йому там було найгеніальніше. Це ще ми побачимо. Хай іде до своєї Сніжинки, коли не любить, а брехати собі не позволю. (Бере зі столу ніж і сильно встромляє його в стіл).
ГАННА СЕМЕНІВНА. Та що ви, Ритонько?! Він вас не любить?
РИТА (гордо). Ого! Хай спробує. Не в тому річ! Він мусить бути батьком, раз родив дитину. Сам застудив, дитина хвора, грошей нема, і йому те все байдуже. Ще сміє ревнувати! Чекай. (Хмуро задумується).
ГАННА СЕМЕНІВНА. Коли ревнує – знак хороший. Ах, біда яка!. І не злого серця. Господи милостивий. Ну, а цей Мулен хоче купити картину?
РИТА. Хоче, здається. Тільки Корній ніби не розуміє моїх натяків. А якби я схотіла, Мулен купив би. Та й йому самому вигідно купити. А поганий все-таки спосіб ми придумали, мамо. Негарний.
ГАННА СЕМЕНІВНА. Е, моя дитино, коли сім’ю рятувати, то всякі способи хороші. Аби дав Бог, щоб поміг тільки, щоб очулось його серце. Сім’я більш за все.
РИТА. Не в тому. А в тому, що й я, може ж, не дерево.
ГАННА СЕМЕНІВНА (тривожно). О? Ну, в такому разі краще вже. О, хай Бог милує! Краще вже хай свої геніальні картини малює.
РИТА (саркастично). Так? Аби синкові жінка вірна була? Ха-ха-ха! Може, і з тим скажете помиритись, що він на Сніжинку задивляється? Аби йому добре було? Овва! Коли він так, то й я не буду мовчати. До якої це пори буде? Дитина? Він кидає, і я кину! Хай!
Чути плач дитини. Обидві прислухаються.
РИТА. Лесик плаче! (Раптово тривожно кидається й прожогом вибігає в сусідню кімнату).
ГАННА СЕМЕНІВНА (ідучи за нею, з сумною посмішкою хитає головою). Ой, така якраз, що кинеш! (Виходить).
На веранді весь час чути глуху розмову. Чується стук. Потім двері з веранди одчиняються, і входить МУЛЕН. Він не молодий уже, але рум’яний, з черевцем, очі розумні, хитрі, сластолюбиві й веселі. Пишна золотиста борода розчесана гарним віялом. Волосся посередині з пробором, в оці монокль, одягнений з чисто паризьким шиком.
МУЛЕН. Madame[2] (Озирається. Прислухається до кімнати, з якої чути плач дитини).
В дверях на веранду з’являється Сніжинка. Вона гарна, ясно-біла, вся пухка і жвава, з яскраво-червоними губами. Рухи повільні і граціозні, як лет сніжинок, вбрана з тонким і випещеним смаком, любується собою й почуває владу своєї краси і привабливості.
СНІЖИНКА (з легкою посмішкою слідкує за Муленом. Потім входить з ним в ательє й питає). Месьє, певно, хоче спитати madame, як вона відноситься до теорії мистецтва Гюйо? (Лукаво посміхається).
Схожі твори:
- ” Особливості твору “Чорна Пантера та Білий Ведмідь” Володимира Винниченка” “Чорна Пантера та Білий Ведмідь”.. Ця драма Володимира Винниченка по своїй проблематиці не має кордонів у часі та просторі. Лише по другорядних деталях ми здогадуємося, де відбувається дія. В творі присутні загальнолюдські теми любові до сім’ї, до іншої людини, до мистецтва. Всіма вчинками героїв керує любов, але не завжди це...
- Винниченко Володимир Кирилович Роботи! Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові “робітницької кватири”. А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках...
- Винниченко Володимир Кирилович Момент І раз Шехерезада так почав своє оповідання: – Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося...
- Винниченко Володимир Кирилович Суд Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим порохом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку. Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоїть на клуні,...
- Винниченко Володимир Кирилович “Баришенька” В хаті й біля хати Сидоренчихи шамотня, гамір, біганина. Баби та молодиці з діловим, заклопотаним і трошки переляканим виглядом бігають то з горниці в кухню, то з кухні в горницю, вискакують надвір, прожогом виливають із мисок, макітер і знову біжать у хату. На долівці – клапті соломи, попіл, розлита вода....
- Винниченко Володимир Кирилович Зіна В житті кожної людини десь, певно, бувають такі моменти, коли в ній з якихось невідомих закутків виникає зовсім чужа душа (мабуть, якогось далекого прадіда, та й то не прямої лінії), і людина раптом починає робити таке, на що сама дивиться з великим дивуванням. От так, очевидячки, й зо мною було...
- Винниченко Володимир Кирилович Дим Ласкавий читачу мій, розкажу тобі казку. Я знаю, ти звик на різдвяні свята послухати казки; я знаю, ти й без свята завжди охочий до неї; ти завжди, як пелюшками дитину, любиш обгортать свою душу казками й колисати її, наспівуючи про чудодіїв-котів, що навівають солодкі сни. Я знаю, ти завжди охочий...
- Винниченко Володимир Кирилович Контрасти Гликерія випила вже третю чарку густого, міцного лікеру і почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидіти, спершись спиною на дерево, і ліниво прислухатись до цих згуків, змішаних з балачок спільників пікніка, з лопотіння листя, з щебетання пташок, з дзвону пляшок, виделок, ножів, тарілок. По всьому тілі розлита така...
- Винниченко Володимир Кирилович Біля машини І Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодня з землі перепічку. Де не станеш, здається, круг тебе і згори і знизу пала якась велетенська піч і шугає безперестанку пекельним полум’ям. Дихати важко. У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не луна у яру дзвін коси;...
- Винниченко Володимир Кирилович Раб краси Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і...
- Винниченко Володимир Кирилович Салдатики Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбники величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу. В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян...
- Винниченко Володимир Кирилович Заручини Суперечка обірвалась, і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борід кою, що вкупі з стриженою головою скидалась на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на його,...
- Винниченко Володимир Кирилович Талісман Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в’язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу витав наш короткозорий староста в пенсне і велосипедистському картузику. Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки...
- Винниченко Володимир Кирилович Хто ворог? Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці. Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо,...
- Винниченко Володимир Кирилович Між двох сил Дiєвi особи: МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка СОФIЯ ХРИСТЯ Їхнi дiти МАРКО ТИХОН АРСЕН ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини СЄМЯННIКОВ ГРIНБЕРГ Лiдери большевикiв МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ СIНIЦИН ПОДКОПАЄВ Большевики СОРОКIН Красногвардейцi, селяне, робiтники. Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Українi в початку 1918 року. ДIЯ ПЕРША Велика...
- Винниченко Володимир Кирилович Чекання Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архірей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів. Тут і чекають гостя – становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський. У...
- Винниченко Володимир Кирилович Темна сила За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами загратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір’я своїм косим промінням. А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить. Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками...
- Винниченко Володимир Кирилович Терень Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно цьому одягся і поїхав. Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев’яна сільська церковця. На станційному подвір’ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху. Я вийшов у поле і...
- Винниченко Володимир Кирилович На пристані Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег, і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються. Пароход має одійти аж уночі, і через те у самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись на перила, меланхолічне дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду....
- Винниченко Володимир Кирилович ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) Народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) в робітничо-селянській родині. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи хлопця віддано до Єлисаветградської гімназії, але він не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. До...