Винниченко Володимир Кирилович Чесність з собою
Володимир Виннииченко. Твори. (В 11 томах). Том 10. Київ: Дзвін, 1919.
I
Віра сильно закусила верхню, губу й відразу замовкла. З нахмуреними густими бровами, з якими зливалися чорні, злі чоловічки очей, вона, здавалось, щось переживала в собі.
Мирон курив, жмурив від диму ліве око й обома руками підкручував вуса до очей. Але вуса, зроблені неначе з кінського хвосту іржавого кольору, не піддавалися ніяким його зусиллям і уперто стирчали, як самі хотіли.
– Так ви, значить, хвалите? – раптом різко повернулася до його Віра. Мирон захопив декількu
– Хвалю-ю.
Він, як звичайно, протягав останні склади, неначе співав їх.
– Хвалите?! Все це і. навіть те, що він заразився? Так?
– Та-ак, навіть і це-е.
Віра не зводила з його очей.
– І коли хлопчик остаточно зробиться роспутником, вам буде дуже приємно? Так?
Мирон мигцем подивився на Віру.
По лиці їй вже бігла знайома нервова струнка, починаючи біля висків та збігаючись до уст. Віра кожен раз нетерпляче закусювала свої тонкі гарні губи, неначе хотіла стримати струйку, надокучливу, як муха.
– Чого ж ви мовчите? Так?
Мирон
– Ну, припу-у-стимо, та-к. хоч, властиво мені не я-ясно; що вас журить. Ви маєте бра-а-тика. Братик пішов у публичний ді-ім. Але тому, що в публичних домах водяться хво-ороби, він заразився. Що вас саме журить: те, що істнують доми, чи що там водяться хво-роби? Чи те, що бра-атик дістав одну з них?
В одчинену фіртку разом з вохким осіннім вітром безладно, хапливо встрибували хвилі міського гомону, неначе рятуючись від когось, хто люто гнався за ними там на дворі.
З виска у Віри відокремилося одно матово-чорне пасмо і безсило, мляво рвалося кудись у бік. Віра блідою, дуже тонкою, до жалю тонкою рукою недбало закладала його за вухо, але волосся вибивалося знову.
Мирон чекав.
Віра рвучко підвелася. Нервова струйка дуже помітно та швидко збігала по обличчю, ніби хтось під шкірою перешарпував униз ниточками.
– Я з вами не хочу більше балакати! Дійсно, з таким добродієм, як ви, треба инакше говорити. Тепер я це виразно бачу. І як що я колись думала про вас инакше, то. зараз так не думаю. І всі ваші ідеї, ця “проповідь”, не що инше, як свідома брехня для виправдання своєї мерзотности та паскудства. так, паскудства!
Мирон глянув на годинника. Пів на п’яту.
– Я зараз іду, можете сховати свого годинника. Хочу тільки ось що вам ще сказати. Слухайте. Дайте Дарі спокій. Чуєте? Шукайте собі для свого гарема десь инде. Вона вас не помічає. А коли й помічає: ваші замахи, то тільки сміється з них!.
– Чого ж ви хвилю-ю-єтесь? – засміявся Мирон.
– І не думаю хвилюватись! Сміх ваш не розумний. Дара – жінка Сергія. Розумієте: жінка, а не. коханка.
– Зако-онна. – додав Мирон.
– Так, законна! Сергій брат мені, а для брата я можу багато дечого зробити. Це його турбує i взагалі примушує дещо припускати. А це образливо навіть. сама лише думка образлива є для його й для Дари. Розумієте? Коли ви не маєте ні чести, ні родини, то другі це мають, і вони не дозволять кождому лізти з брудними лапами!. До того. Прошу вас слухати уважно!
– Я слу-ухаю.
– Крім того, як що ви коли осмілітесь мені або комусь иншому говорити про наші відносини в Х., коли я була настільки дурна, що вірила вам, коли ви навіть посмієте про себе думати. Так, так! Навіть, думати. Не бійтеся, я завжди по обличчю вашому помічаю що ви думаєте. Так, так! Отже кажу коли ви посмієте кому небудь говорити, або навіть думати, що між нами є якісь відносини, що я без взаємности кохаю вас, – то я при всіх загилю вам такого ляпаса, що вам зробиться дійсно неприємно. Чуєте?
Вона блідла все більш та більш, Мирон же спинив на ній свої зеленкуваті невеличкі очі й дивився з великою цікавостю. Один вус йому стирчав до гори, а другий униз. Довго не голене сіро-смугляве обличчя виявляло щось подібне до легкої насмішки або співчуття.
– Я вас тепер зрозуміла остаточно, до кінця зрозуміла! Перше я не згожувалась, але зараз бачу, що ви тільки роспустник, герой полу, перевернена людина. Тому до вас так і тягне жінок. Думаєте, – їх приваблює ваша вугласта фізіономія або котячі очі? Ха! Вам це неприємно? Так, ви-негарні, добродію! І фізично, і ще більш морально. І от це ваше моральне гидоцтво й приваблює до вас дуреп жінок. Дуреп, дурних, ідіоток. Це завжди було та.
Почувся дзвінок. Мирон не хапаючись встав і простягнув:
– Наша ціка-ава розмова переривається. Як що хочете.
– Я нічого не хочу! Я тільки хочу сказати вам.
Знову подзвонили. Мирон швидко вийшов в передпокій.
Прийшла Дара з якимсь молодим чоловіком. Молодий чоловік був злегка сутулуватий, нижчий і не так міцно збудований, як Мирон. На йому були поганенькі штани, одягнені, очевидно, на чоботи, від чого ноги здавалися унизу товщими, ніж вгорі. Поверх чорної косоворотки піджачок. На голові кумедної форми кашкет. Без пальта.
– Ми, властиво, на хвилинку, – сказала Дара, входячи в кімнату.
– А, і ти тут! – кинула Вірі. – От товариш хоче познайомитись з вами і дещо попрохати у вас. Познайомтесь. Товариш Тарас. Товариш Мирон.
Говорила суховато, не дивлячись на Мирона.
– А, так це ви Тарас? – з цікавостю подивився Мирон на молодого чоловіка й подав йому руку. Той пробурмотів щось і незграбно потиснув її.
Обличчя його не виявляло нічого особливого: жовто – бліде, вкрите салом та чорними крапками вугрів на висках і навіть вухах. Очі каламутні, далеко заховані, неспокійні, неначе непевно почували себе в глибоких орбитах. Єдине, що було в йому цікавого, це уста та підборіддя. Уста сухі, без вигибів, неначе без усяких мудруваннь, але з певностю видовбані в обличчю, виявляли щось не зовсім звичайне. Це підтвержувало й підборіддя круто зрізане, уперте, непорушне.
Коли Тарас скинув свого картатого кашкета з над звичайно довгим лякованим дашком, лице йому зробилося неначе довшим та не таким похмурим.
Нічого не кажучи Миронові, він зараз же одвернувся, підійшов до стіни й почав роздивлятись розвішані етюди та малюнки, неначе лише для того й прийшов сюди. Біля ліжка стояв мольберт, запнутий простиралом. Мирон подивлявся на Тараса та на мольберт.
– Ви маляр? – не обертаючись, різко кинув Тарас, як людина, яка почуває себе ніяково, лютиться на себе й не хоче показати цього
– Ні, не ма-аляр – простяг Мирон.
Дара з Вірою про щось шепотілись. Тарас круто одвернувся, підійшов до канапи, сів не дивлачись ні на кого, заговорив:
– Я. це. Я до вас в одній справі. Себто і не справа, а просто. Ну, словом, я хочу прохати вас, щоб ви познайомили мене з анархистами. Дара Михайловна. товаришка Дара (він ніяково посміхнувся й зараз же похмурився). казала мені, що у вас мусять бути зв’язки. Так от, мені б хотілося. Як що можете.
Він нервово повів головою й непокійно, не дивлячись всеж-таки нікому в обличчя, подивився по кімнаті. Потім підняв руку і витер чоло. В кімнаті було досить свіжо. Мирон все з тою ж, не то лінивою, не то насмішкуватою посмішкою дивився на його, підтягаючи одного вуса вгору. Але очі його, як і завжди, здавалось схоплювали кожен рух, кожен звук навіть, вбірали їх в себе, тут же розрізали й роздивлялися. Жваві, тверді ясні, вони якось дивно гармонювали з лінивою, недбалою усмішкою та повільними рухами Мирона.
– З анархи-истами! – потяг він другого вуса догори та скосив очи на його. – Можу. Вам яких: передільців, безначальців, комуни-и-стів, індівідуалистів?
Тарас спинив на йому свій погляд і знову забігав очима.
– Бачите. – він напружено почав мняти в руках свого кашкета, очевидно почуваючи все більшу ніяковість, – мені б хотілося з тими, які одкидають. духовне, себ-то. душу. Себ-то, розумієте, які матеріалисти.
Віра нахилилася до Дари й щось прошопотіла їй посміхнувшись. Дара нічого не відповіла. Строго та уважно дивилась на Тараса своїми чистими темно-карими очима.
– Вони, усі великі матеріалисти, – сказав Мирон. Тарас скинувся.
– Ну, ні!. О, ні! Я знаю. У нас у тюрмі були такі, що, власне одкидали все це таке матеріальне. Цілком одкидали. Одна душа.
Він раптом злісно посміхнувся, насмішкувато та швидко глянувши у бік Віри.
Від Мирона не сховався цей погляд.
– До-обре. Можу. А вам це швидко треба?
– Так, я б хотів яко мога швидче. Я вже з першого дня, як з тюрми вийшов, шукаю. І цілий тиждень, якось. Мені б хотілось розвязати одне питання. Мені казали, що у вас ріжні знайомства.
– Та-ак, тро-о-хи є. Я сам в цьому місті місяців зо два, але. деякі звязки з анархистами знайдутся.
– Ще б пак! – раптом голосно сказала Віра. – Якщо вам, Тарасе, потрібні будуть звязки з злодіями, шулерами, простітутками, то сміло звертайтеся. – і раптом, густо почервонівши, не скінчила і змовкла.
Дара різко повернулася до неї, але побачивши замішання, встала, підійшла до вікна й затарабанила пальцями по шклі.
Навіть Тарас, який спочатку нічого не зрозумів, одразу якось зніяковів і теж для чогось устав.
Схожі твори:
- Винниченко Володимир Кирилович Терень Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно цьому одягся і поїхав. Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев’яна сільська церковця. На станційному подвір’ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху. Я вийшов у поле і...
- Винниченко Володимир Кирилович Момент І раз Шехерезада так почав своє оповідання: – Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося...
- Винниченко Володимир Кирилович Чекання Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архірей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів. Тут і чекають гостя – становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський. У...
- Винниченко Володимир Кирилович Роботи! Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій обстанові “робітницької кватири”. А Максим все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках...
- Винниченко Володимир Кирилович Талісман Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в’язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу витав наш короткозорий староста в пенсне і велосипедистському картузику. Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки...
- Винниченко Володимир Кирилович Раб краси Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і...
- Винниченко Володимир Кирилович Дим Ласкавий читачу мій, розкажу тобі казку. Я знаю, ти звик на різдвяні свята послухати казки; я знаю, ти й без свята завжди охочий до неї; ти завжди, як пелюшками дитину, любиш обгортать свою душу казками й колисати її, наспівуючи про чудодіїв-котів, що навівають солодкі сни. Я знаю, ти завжди охочий...
- Винниченко Володимир Кирилович Темна сила За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами загратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір’я своїм косим промінням. А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить. Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками...
- Винниченко Володимир Кирилович Суд Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим порохом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку. Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що стоїть на клуні,...
- Винниченко Володимир Кирилович Салдатики Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбники величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу. В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян...
- Винниченко Володимир Кирилович Контрасти Гликерія випила вже третю чарку густого, міцного лікеру і почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидіти, спершись спиною на дерево, і ліниво прислухатись до цих згуків, змішаних з балачок спільників пікніка, з лопотіння листя, з щебетання пташок, з дзвону пляшок, виделок, ножів, тарілок. По всьому тілі розлита така...
- Винниченко Володимир Кирилович Заручини Суперечка обірвалась, і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борід кою, що вкупі з стриженою головою скидалась на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на його,...
- Винниченко Володимир Кирилович Зіна В житті кожної людини десь, певно, бувають такі моменти, коли в ній з якихось невідомих закутків виникає зовсім чужа душа (мабуть, якогось далекого прадіда, та й то не прямої лінії), і людина раптом починає робити таке, на що сама дивиться з великим дивуванням. От так, очевидячки, й зо мною було...
- Винниченко Володимир Кирилович На пристані Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег, і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються. Пароход має одійти аж уночі, і через те у самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись на перила, меланхолічне дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду....
- Винниченко Володимир Кирилович “Баришенька” В хаті й біля хати Сидоренчихи шамотня, гамір, біганина. Баби та молодиці з діловим, заклопотаним і трошки переляканим виглядом бігають то з горниці в кухню, то з кухні в горницю, вискакують надвір, прожогом виливають із мисок, макітер і знову біжать у хату. На долівці – клапті соломи, попіл, розлита вода....
- Винниченко Володимир Кирилович Хто ворог? Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці. Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо,...
- Винниченко Володимир Кирилович Між двох сил Дiєвi особи: МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка СОФIЯ ХРИСТЯ Їхнi дiти МАРКО ТИХОН АРСЕН ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини СЄМЯННIКОВ ГРIНБЕРГ Лiдери большевикiв МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ СIНIЦИН ПОДКОПАЄВ Большевики СОРОКIН Красногвардейцi, селяне, робiтники. Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Українi в початку 1918 року. ДIЯ ПЕРША Велика...
- Винниченко Володимир Кирилович Записки Кирпатого Мефістофеля Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля. Київ – Ляйпціг, Українська накладня, 1923. В розчинене вікно потягає розталою корою дерева й кислим вохким духом водянистого, весняного снігу, що ріденько чвакає під ногами. Тютюновий дим, розділений течією повітря, незадоволено клублячись, розріджується. Чути, як дзвонять у Софійському Соборі великопосним, задумливим дзвоном. Там, у Соборі...
- Винниченко Володимир Кирилович Федько-халамидник Це був чистий розбишака-халамидник. Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму “закадишному” другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом. Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти, – граються, бавляться тихо,...
- Винниченко Володимир Кирилович Кузь та Грицунь Ми постановили далі не йти. Власне, діло було так: я рішуче стояв за те, щоб перебратись на той бік Дніпра, пройти в степи і там нанятись. Але Кузь поскріб своє рябе, заросле підборіддя, глянув у небо і сказав: – Нє! Лагерь тут. Кончено. Лягай, братці. Грицунь моментально поклав клунок на...