У Київської Русі ім’я дане було одне у володарів (Рюрік, Олег, Ігор, Ольга), по батькові з’явилася лише кілька століть назад через. Щоправда, стосовно володарям більш уживані були по батькові, а прізвиська, виникаючі головним чином пам’ять військових перемог (Олександр Невський, Дмитро Донський), та деякі прізвиська утворювалися тільки від військових перемог: Всеволод Велике гніздо, Іван Калита (калита – мішок чи пояс з грішми), Василь Темний, Іван Грозний… Однак у світлі панування структури патріархату в середньовічної Русі дедалі
більшого поширення отримувало по батькові. Повсюдно панувала коротка форма прикметника від імені батька: Петров, Матвєєв, Ільїн, Нікітін. І тоді “Іван Петров” означало “Іван, син Петра”, а чи не поєднання імені Ілліча та прізвища (останньої не було). При безотцовщине і іще за якихось обставин, що висувають перше місце мати, з’являлися хіба що матріархатні назви: Марьин, Надєждін, Марфин. Однак у окремих випадках другим елементом чинився не по батькові, саме прізвисько: Данило Заточник, Дмитро Шемяка, Іван Можайський, Кирило Кожум’яка… Поступово стислі форми по батькові і прізвиська укоренялися
і перейшли у назва нащадків, т. е. перетворювалися на майбутньому у прізвищі. Що Розтягнулися сталася на кілька століть освіту й укорінення прізвищ викликало чимало змін. Стислі по батькові виявлялися поруч із прямими насмішками, і тоді виходили хіба що дві прізвища. У житті духовних навчальних закладів увійшло у звичку “банальні” прізвища учнів (переважно селянські) переробляти більш “піднесені”, узяті з релігійної області: звідси пішли Різдвяні, Пасхаловы, Крестовоздвиженские, Троицкие тощо. п. Не обов’язково з релігійному житті. Батько У. Р. Бєлінського мав прізвище Трифонов, але у семінарії перейменований на Белынского (по рідного села Бєлинь), а синові це прізвище, певне, видалася немилозвучної, і він замінив “и” на “і”. Рідко, але зустрічалися персональні, іменні запозичення: мій мінський колега А. Л. Ренанский розповідав, що його дед-семинарист дуже захоплювався читанням праць Ренана і звідси отримав своє прозвання. Походження деяких прізвищ загадково: мого батька 1884 р. хрестив священик А. Гібралтарську (як зв’язати жителя повітового міста Балашова зі знаменитим протокою?!). Із середини ХІХ століття масові зміни прізвищ було заборонено, але вони вони тривали до ХХ століття включно: під час І Першої світової чимало німців змінювало свої прізвища з російськими, за радянських часів те ж сказати про значної групі єврейської інтелігенції. Всі ці пертурбації робили у Росії прізвище дуже ненадійним історичним джерелом (надзвичайна легкість змін всіх елементів “тройчатки” у першому радянському десятилітті, як і вигадування нових “ідейних” імен, часто зумовлювало цілком анекдотичним сполученням: мій батько має була студентка Барикада Іванівна Лепешкина). А перетворення коротких форм прикметників в повні створювало третій (за рахунком він другий) елемент імені: “нормальне” по батькові, що стоїть між ім’ям і прізвищем. Повні форми по батькові на – ович, – евич, – ич (Петрович, Матвійович, Ілліч) і відповідні жіночі суфікси, певне, природно з’являлися у верхніх соціальних шарах середньовічного російського суспільства як наслідування західним слов’янським (переважно, польським) конструкціям, і навіть, психологічно, як більше солідна і поважна форма найменування. Для можливості вживати повні форми по батькові у таких соціальних шарах (придворні, чиновники, багаті купці і промисловці) були потрібні спеціальні персональні укази. Тоді до поняття “величання” (звеличення, звеличення) додалося ще одне додаткове значення: назва як під назвою, але ще й з батькові. Простим міщанам і селянам повного по батькові не потрібно було, й з поступовим закріпленням прізвищ і з постійно що виникали путаницами через частого подібності форм стислого по батькові і прізвища (Іван Петров Максимов) повне по батькові проникло без будь-яких указів й у простонародний світ нової доби, та все ж воно вживалося вибірково: стосовно шанованим старим, заможних людей, особливих ритуальних випадках (наприклад, назва молодих весіллям), звичайні ж громадяни іменувалися за першим імені, ще й часто з зменшувальним суфіксом – до-. У. Р. Бєлінський у відомому листі до Гоголя обурювався цими суфіксами, вбачаючи у їх вживанні неповага бар до простого народу і навіть самонеуважение: “… люди самі себе називають не іменами, а прізвиськами: Ваньками, Стешками, Васьками, Палашками”. “Шалений Віссаріон” перебільшив: суфікс – до –
