Виклад поеми Данте Алигьери “Божественна комедія”
Поема Ад. Пісня перша Серединою людського життя, її вершиною Данте вважає тридцатипятилетний вік. Його він досяг в 1300 році й до цього року пристосовує свою подорож у загробний мир. Оповідання ведеться від першої особи. Отже, Данте, збившись зі шляхи – “втративши правий шлях у тьмі долини”,- виявляється в дикому й дрімучому лісі. Надлісом гріхів і оман піднімається рятівний пагорб чесноти, що опромінює сонцем істини. Побачивши його, Данте зітхнув вільніше і його душу “довгий страх перемогла… змучена вночі безвихідної”.
Але
У середні століття Вергілій користувався
“Ти повинен вибрати нову дорогу… Вовчиця, від якої ти в сльозах, Всіх висхідних жене, утесняя, И вбиває на своїх шляхах; Вона така люта й зла, Що ненаситно буде голодна Слідом за їжею ще сильней жадаючи Із всяческою твариною случена, Вона премногих спокусить, але славний Наскочить Пес, і скінчиться вона”.
Вергілій говорить цим, що Данте ще не підготовлений до того, щоб здолати вовчицю й зійти на втішний пагорб. Пес – прийдешній рятівник Італії, що переможе вовчицю, що заважає суспільному влаштуванню, його не спокусять ні скарбу, ні земельні володіння. Щоб піднятися на пагорб чесноти, Данте повинен відвідати три загробних мири: Пекло, Чистилище й Рай. Вергілій береться бути йому провідником у цих мандрівках: “Іди за мною, і у вічні селенья із цих місць тебе я приведу”. Перший загробний мир на їхньому шляху – Ад. Данте почує там “крики исступленья й древнихдухов, що бідують там, про нову смерть марні моління”. Грішники в Аду, уже померлою фізичною смертю, хотіли б умерти й душею, щоб припинилися їхні борошна.) Поет просить свого вчителя:
Вияви мені шлях, про якому ти повідав, Дай врат Петрових [врат Чистилища | мені побачити світло И тих, хто душу вічному борошну зрадив”.
Примара Вергілія рушив у дорогу, і Данте “йому слідом”.
Пісня п’ята. Минувши перше коло Ада – Лімб, де нудяться душі нехрещених дитин і славних язичників, серед яких і душу самого Вергілія, вони спускаються в друге коло підземного царства. Якщо в першому колі душі померлих не мучаються, а лише вболівають про те, що їм, як нехристиянам, немає місця в Раї, то в другому, меншому, колі “більших борошн чутний стогін сумний”. У спуска в друге коло Ада грішників чекає Минос, “ощиривши страшний рот”. У грецькій міфології Минос – це справедливий цар, задо: нодатель Криту, що став після смерті одним із трьох суддів загробного миру. Данте перетворює його у своїй поемі в біса, що призначає грішникам міра покарання. Данте починає розрізняти вдалечині неясний стогін, що незабаром стає “многогласним”. Виє “пекельний вітер, відпочинку не знаючи”, в імлі носяться “сонми душ”, вимовляючи “жахливі огуди” Господові. Данте довідається, що в цьому колі Ада мучаються душі сладострастников – тих, “кого земна плоть кликала”, у них немає ніякої надії на зм’якшення борошн або на те, що їхні страждання припиняться хоча б на мить
“Учитель, хто вони, яким так терзає повітря чорний?” – запитує Данте Вергілія. Той указує на ассірійську царицю Семіраміду, що “удалася в таку розпусту великий, що вільність усім була дозволена, щоб народ не засуджував владики”. Далі Данте бачить “ніжної пристрасті сумну жрицю” (карфагенскую царицю Дидону – удову Сихея, що заколола себе, коли його покинув Еней ), “грішну блудницю” Клеопатру, Олену Прекрасну, чиє викрадення Парисом послужило приводом до Троянської війни. Всієї їхньої душі погублені через спрагу насолод
Серед уносимих пекельним вихром душ Данте зауважує двох – це нерозлучні й в Аду тіні Франчески да Рамини й Паоломалатеста. Франческа, видана заміж за Джаннотто Малатесту, некрасивого й кульгавого, вступила в любовний зв’язок з його молодшим братом Паоло. Довідавшись про цьому, Джаннотто заколов обох. Безмірна пристрасть друг до друга привела їх до загибелі, але вони й в Аду разом. Франческа говорить Данте: “Любов… мене до нього так владно залучила, що цей полон ти бачиш нерушимим. Любов удвох на загибель нас вела; у Каїні буде наших днів гаситель”. Ка-Йна – перший пояс дев’ятого кола Ада, де стратяться що вбили або зрадили своїх рідних. Борошна цих двох грішників так потрясли Данте, що він втратився почуттів (“И я впав, як падає мрець”).
Пісня тридцять третя. Подорожуючі по загробному мирі виявляються на дні всесвіту, у дев’ятому колі – осередку Ада. У другому його поясі (Антеноре) мучаються душі тих, хто став зрадником батьківщини або своїх однодумців. Вони вмерзнули в лід по шию, обличчя їх звернені вниз і спотворені, “потім що сльози із самого початку, у подбровной накопляючись глибині, твердіють, як кришталеві забрала”. Другий пояс названий по імені троянського вождя Антенора, якого переказ зображував зрадником. В одній із крижаних ям Данте зустріч – еттого, “хто графом Уголино був колись”. Він гризе череп його архієпископа, що зрадив, Руджери. Граф Уголино був главою Пизанской республіки. Його друг, архієпископ Руджери, підняв проти нього заколот, обвинувативши в державній зраді. Уголино разом із двома синами й двома онуками був заточений у в’язницю, де всіх їх вморили голодом. Руджери проголосили правителем республіки, але незабаром його змістили й він умер. І тепер в Аду граф Уголино мстить своєму ворогу, гризучи його череп. Він повідав Данте, якими нестерпними були страждання дітей, один за іншим умиравших на очах у батька. Страта Руджери подвійно страшна, тому що зрадник батьківщини зрадив і свого однодумця. Сам же Уголино потрапив у пекло за боротьбу із власним онуком Нино Висконти, що теж претендував на владу
Вергілій і Данте спускаються далі й вступають у третій пояс дев’ятого кола – Толомею. Тут карають зрадники друзів і співтрапезників. Вони вмерзнули в лід, лежачи горілиць. Своя назва це коло одержала від імені Птолемея, намісника в Єрихоні, що, запросивши до себе свого тестя й двох його синів, віроломно вбив їх на бенкеті. Один з тих грішників, хто вмерзнув у лід, просить Данте хоч на мить зняти з його око крижаний гніт, щоб він міг вилити свою скорботу, поки сльоза знову не змерзнула. Цим грішником виявляється “чернець Альбериго”. Альбериго Манфредн – один із гвельфских ватажків (гвельфи – політичне угруповання в Італії XII-XV вв., що підтримувала римського тата. Один раз його родич Манфредо дав йому ляпас. Альбериго в знак примирення запросив його до себе на бенкет. Наприкінці бенкету він викликнув: “Подайте фрукти!” – і по цьому знаку його син і брат разом з найманими вбивцями накинулися на Манфредо і його малолітнього сина й закололи їх. “Фрукти брата Альбериго” стали приказкою. “Ти хіба вмер?” – дивується Данте. Наскільки йому відомо, Альбериго ще живий. Отчого ж душу його вже в Аду?
Тінь Альбериго пояснює Данте: “…Мені відати не дано, Як здраствує моє земне тіло Тут, у Толомее, так заведено, Що часто душі, раніше, ніж убила Їх Атропос [ нитка, щоперериває, людського життя], уже летять на дно”.
Ледь людина робить зрадництво, подібне тому, що зробив Альбериго, у його плоть вселяється біс, а душу “котиться на дно колодязя”. Тіло лиходія ще живе, а душу вже в пеклі. Альбериго просить простягнути руку до його очей і відкрити їх йому на мить, але Данте відмовляється: “Я рукою не рушив, і було доблестю бути підлим з ним”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)