Відображення трагедії особистості, родини і народу в поемі Ахматової “Реквієм”
А здесь, в глухом чаду пожара
Остаток юности губя,
Мы не единого удара
Не отклонили от себя…
А. Ахматова
У кожного поета – своя трагедія. Саме вона і цікава сучасникам. Трагедія Анни Ахматової в тому, що ціле покоління не знало свого поета. Для багатьох Ахматова залишалася автором любовних віршів, чарівних, глибоких, але далеких від тривог і жахів сучасного життя. Далеко не всі знали про те, яка величезна праця йде в душі поета, які гнівні і гіркі рядки зберігаються, ховаються в її пам’яті.
Покоління Ахматової було
Все расхищено, предано, продано,
Черной смерти мелькало крыло,
Все голодной тоскою изглодано,
Отчего же нам стало светло?
Останній рядок ще зберігає якусь надію на зміни в житті – надію, яка, на жаль, так і не виправдалася. Ахматова завжди відчувала себе частиною покоління, епохи, тому за правом могла сказати:
Я – голос ваш, жар вашего дыханья,
Я – отраженье вашего лица…
Саме страдницький голос багатьох тисяч людей Пролунав у “Реквіємі”, написаному в 1930-і роки. У той час сина Ахматової, Лева Миколайовича Гумільова, молодого талановитого вченого, кілька разів заарештовували. І разом з іншими жінками поет Анна Ахматова стояла в довгих тюремних чергах, з жахом і надією вдивляючись у віконце, де байдужий наглядач нудним казенним голосом повідомляв їй убогі відомості про сина.
На перший погляд здається, що “Реквієм” складається з розрізнених віршів. Л. К. Чуковська, що втратила в цей час чоловіка, згадувала, як Ахматова мовчки писала на клаптиках паперу рядки віршів, давала прочитати, а потім так само мовчки спалювала аркуш. Вона, як і всі, боялася стеження, доносів. її вимушена німота була породжена не тільки невизнанням, але й страхом, що ріднив Ахматову, інтелігентну жінку, поета, з будь-якою малограмотною розкуркуленою селянкою. І лише кілька втаємничених довгі десятиліття зберігали в пам’яті її “Реквієм”, її біль і гнів.
Уся поема пронизана болісною логікою чекання – арешту, вироку, чекання сина з в’язниці. Що робить звичайна людина, коли життя нестерпне, але і вмерти неможливо? Намагається забутися – у молитві, у праці, у дрібних побутових турботах. Що робить поет? Намагається перелити своє страждання у вірші. І не тільки своє. Ахматова пише в передмові про жінку, що випадково впізнала її в тюремній черзі. Вона запитала: “А це Ви можете описати?” І Ахматова відповіла: “Можу”.
Подібно до моцартівського “Реквієма”, написаного на замовлення, Ахматова теж одержала замовлення – описати всіх тих, хто вже загинув у в’язницях і таборах, і тих, хто ще має загинути. Тому, ; горюючи про долю своєї дитини, вона згадує про Богородицю і її сина, розп’ятого за всіх людей. Адже сюжет поеми – це, по суті, шлях Матері разом із Сином (Ахматовій хотілося б – замість сина!) його хресним шляхом. Ахматова пише про безмірність материнського страждання:
Магдалина билась и рыдала.
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.
Поет ніби піднімається над окремою долею і пише про долі усієї країни, усього світу, й у той же час Ахматова конкретно описує свій час і своє місто:
Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград…
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.
Жінка, що страждає, хоче, напевно, забути про свій біль. Але великий поет, мимовільний літописець епохи, розуміє, що забути – не можна. Забути – значить зрадити. Тому що сотні тисяч безневинно убитих будуть жити лише в пам’яті дружин і матерів. Тема забуття і пам’яті перегукується в “Епілозі” поеми з темою пам’ятника самому поету (про це колись писали Державін і Пушкін). Даючи згоду на пам’ятник у “цій країні”, Ахматова просить не ставити його ні біля моря, де пройшло її дитинство, ні в Царському Селі, місті муз і поезії. Ні, пам’ятник має стояти біля тюремної стіни.
Це має бути пам’ятник не тільки Поету, але і Матері, що оплакує своїх і чужих дітей:
И пусть с неподвижных и бронзовых век,
Как слезы, струится подтаявший снег,
И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.
Тут голуб – як символ посмертного буття, заспокоєння. І велична картина Неви нагадує про найгарніше в світі місто, побудоване на людських кістках. І це місто вічне, як вічні сльози матерів, що втрачають своїх дітей. А значить, завжди буде звучати за ними реквієм – “Реквієм” Анни Ахматової, – як протест усіх матерів проти світової несправедливості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)