Відгуки на “Життя – це сон” Кальдерона
Регламентованість твору драматурга тонко відчув Гете, зазначивши, що в Кальдерона так багато умовного, що часом “під етикетом театральності важко розпізнати великий поетичний талант”. “Життя – це сон” Кальдерона втілює авторську творчу концепцію. Твір присвячено художньому дослідженню долі людини у світі, осмисленому як “несприятливе ціле”. Бароковий письменник ставить у центр і вирішує на певному життєвому матеріалі проблему насиченого драматизмом самоствердження особистості у світі. Зразок “високої” драми
Створюючи п’єсу про вибір принцом життєво правильної позиції, Кальдерон виступає прямим спадкоємцем ідей Відродження, наприклад, Макіавеллі, який “заради того, щоб не втратити волю, припускає, що, можливо, доля розпоряджається лише половиною всіх наших справ, іншу ж половину вона віддає самим людям”. Драматург починає твір “Життя – це сон” з розробки мотиву пророкування долі принца. Життєвий шлях не народженої ще дитини вже визначений: Сехисмундо повинен стати виконавцем грізної вищої волі. Характерно, однак, що в процесі розвитку сюжету містичне поняття долі в Кальдерона найчастіше співіснує з категорією об’єктивної логіки обставин, створених людьми: наприклад, фатальне пророкування здійснилося у своїй лиховісній силі й тому, що цьому сприяла сліпа воля батька-деспота (монолог-обвинувачення принцом батька).
Важливо, що вже з початку драми автор немовби навмисно уникає соціально-політичної конкретизації художньої дійсності і її безпосереднього співвіднесення з іспанською сучасністю. Кальдерон недалекий від умовних ситуацій (ув’язнення батьком сина-дитини, лінія Росаура-Сехисмундо тощо), у яких літературознавці бачать щось неприродне, виняткове. Очевидно, автора цікавлять морально-філософські, етичні проблеми відносин особистості до “волі неба”. Як і в Макіавеллі, принцип волі надає можливість визволити активність особистості, об’єктивно обмежити вплив на її релігійне приречення. Але в Кальдерона реалізація тези про волю відрізняється крайнім напруженням і драматизмом в умовах ієрархічної дійсності, яка в розумінні письменників бароко характеризується суперечливими крайнощами – загадковим, але нелюдським небесним приреченням і руйнівним свавіллям людини або безвладною покірністю й смиренністю, які раптом виявляються трагічною оманою (образ короля-батька). Барокова ієрархічна вертикаль, пронизана торжеством абсолютних сутностей (божественності й небуття), позбавляє людину того почесного місця, що відводило їй Відродження. Тому активність особистості в ситуації зумовленості її долі не означає богоборчого обожнювання
Людини, воля виступає синонімом індивіда, що повинен боротися з некерованою стихією вищих сил і пристрастей.