Веселовський О. Н
Проблема міжнародних відповідностей по-справжньому було поставлено ми А. М. Веселовським; та й із глибиною і критичністю, залишила давно минули себе всі, у цьому напрямі було зроблено у країнах. У статті “Нотатки й сумніву про порівняльному вивченні середньовічного епосу” він крок по кроку розбиває методику Стасова: зіставлення дрібниці, спорудження до “втраченим” прототипові, легкість, з якою Стасов відмінності пояснює пізньої заміною, тощо.
Буд. Однак у ранньої статті власні установки Весе-ловского ще досить соромливі.
Він
Стасовских критеріїв недостатньо. “Усього цього замало для гіпотези історичного запозичення; від цього ми необхідно очікуємо як можливо повного збереження ідеї цілого у кожному приватному разі, а й сохррчения історичної обстановки і подробиць того побуту, у якому відбувалося перенесення”.
Позиція цілісності протилежна стасовскому методу мозаїчності. З цього погляду, Веселовський допускає запозичення
Там, коли з цих двох редакцій одна повніше й більш усвідомлено, інша коротше й викривлена, може бути поставлений питання або про запозиченні, або про спільний першоджерелі. Повного розвитку погляди Веселовського сягнули його докторську дисертацію “Слов’янські сказання про Соломона і Китоврасе й західні легенди про Морольфе і Мерліна.
З літературного спілкування Заходу та Сходу”. Хоча цей роботу і не присвячена казкам у вузькому значенні цього терміну, метод її мав велике значення вивчення казок. Веселовський не тільки слід Бенфею, але – йде цілком самостійним шляхом.
Щоправда, зовні вся композиція праці справляє враження побудова Бенфея. Сюжет про Соломона виник у Індії, де зараз його пов’язаний з ім’ям царя Ви-крамадитьи (“32 розповіді про троні Викрамадитьи”). З Індії ці сказання переходить до Іран.
З Ірану вони поширюються двома шляхами: з одного боку – до євреїв, з іншого – у Візантію. Веселовський встановлює посередні ланки і продовжити терміни переходу. По названим шляхах дані сюжети розійшлися з усього Сходу і Заходу. Однак лише зовнішня схема.
Веселовський не обмежується встановленням факту запозичення, але порушує питання, який ставився Бенфеем, саме – запитання про причини запозичення. Історичний спілкування який завжди призводить до запозичення фольклору.
І тому повинні матись внутрішні причини, які у області ідеології народу залежно з його історичних доль і явищ соціального порядку. Отже, центрі уваги Веселовського як сюжетні схеми, їх збіги й того, як географічна карта, походи і торгові шляхи, а передусім живої народ як конкретна історична реальність, як творець носієм традиції. У цьому вся відмінність і південь від Бенфея, і зажадав від Стасова, вчення якого про запозиченні вело до уявленню про творчій неспроможності народу. Цим самим пояснюється і вічний підвищений інтерес Веселовського саме до тих жанрам, які насичені народної ідеологією,- до легендам, апокрифам, духовним віршам, та порівняно менш цікаві до казці. Звідси теж підвищений інтерес Веселовського до єресям як вираженню народного світогляду.
Зокрема, поширення сюжету про Соломона і Китоврасе ув’язується Веселовським з дуалістичної богомильской єрессю. Веселовський досліджує, питання, які соціальні групи дотримувалися цієї єресі. Прихильники її були серед буржуазії і навіть між людьми науки, але це найбільш сприятливий грунт поширення його представляв народ. “Причини зрозумілі: народ загалом понад терпів від негараздів та свавілля феодалів, від безлічі зла, яка обрушувалася нею бозна-звідки як голоду, неврожаїв і ворожих погромів. Вона звикла до цієї випадковості, фаталізму і укладав звідси до якогось особливому принципу зла, самостійного, який володіє світом”.
Богомильская єресь і це створює сприятливий грунт поширення сюжету у тому, що Соломонів храм побудували з допомогою Китовраса-Асмодея – диявола тощо. буд. Така думка не претендує влади на рішення питань генези.
Веселовський чітко відрізняв проблему генези від проблеми поширення й у передмові до “Слов’янським сказанням про Соломона і Китоврасе” писав, характеризуючи “Німецьку міфологію” Я. Грімма і “Панчатантру” Бенфея: “Ці книжки Андрійовича не виключають одне одного, як і виключають обидва напрями” (Саме там, із першого). Не “примирливе ставлення”, як думає Савченка (Савченка, 1914, 435- 445), а глибоке розуміння суті. У 1887 року у рецензії на “Лорренские казки” Коскэна Веселовський вже відкидає міфологічну теорію як таку.
Проте й тут заперечує проти коскэновского розуміння “orіgіne” як місця походження, а чи не питання у тому, як відбулася казка. Коскэновская думка, що йде від Бенфея з декотрими поправками (наприклад, в питанні про буддійському походження казки), не дати Веселов-скому жодних знахідок, оскільки він, ми це бачили, ступив значно далі. Відповідно його відкликання досить стриманий і обмежувальний: “Теорія ця (теорія запозичення – ред!) має багато за себе: дослівне подібність в незначних дрібниці, представлене казками різних народів, може бути пояснено інакше, як перенесенням” (Веселовський, 1938, XVІ, 214). Але відразу Веселовський допускає, що “схема” казок може створюватися на різних роботах самостійно.
Про запозиченні право казати лише тоді, коли свідчать “випадкові подробиці”. Ні питання походження, ні закономірність подібності ними не пояснюються.
Улюблена думку Веселовського повторюється й тут в надзвичайно чіткою і ясною формі: “Засвоєння стороннього казкового матеріалу немислимо без відомого нахилу у його сприймальним середовищі. Таке притягається подібним, хоча б подібність був і неабсолютное З цього погляду, у кожному казці має бути завершений і свій і чужий, теорія запозичення подає руку теорії самозародження” (Саме там, з. 221).
Питання вирішується тільки аналізом.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)