Вершники. Роман у новелах – Новела “Подвійне коло” – ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ Скорочено
У кривавому бою під Компаніївкою у серпні 1919 року зійшлися брати Половці. Загоном добровольчої армії генерала Денікіна командував Андрій Половець. Купу кінного козацтва головного отамана Петлюри вів Оверко Половець. Налетіли вояки Оверка, як чорний вихор. Чулися неймовірні брязкіт шабель, тупіт коней, крики, зойки, тріщання кісток лилася кров. Пощади не було нікому. Поранений Андрій опинився в полоні у брата. Оверко запитав у нього, що йому згадується. Той відповів батьковими словами: *Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”.
А десь далеко в степу, біля моря, стоїть старий Половець і згаду. синів. Не знає, що один уже вбитий, а в смертельному двобої зійшлися Оверко та махновець Панас із наймолодшим братом Сашком – перемагає Панас. Він зупиняє чотирнадцятирічного Сашка, який хотів добити пораненого Оверка. Оверко нагадує братам слова батька про рід і про згоду, але Панас міркує по-іншому: “Рід у державу вростає, в закон та
Новела “Дитинство”
Данилка (Данила Чабана, майбутнього комісара, а потім письменника) виховував степ, красу якого він розумів своїм малим серцем. “Комусь, не степникові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск”.
Хлопчик знав усе їстівне зілля, яке можна знайти в степу, і те отруйне, яке не можна було їсти.
Його прадід знав усі степові таємниці, він здавався “господарем степових звичаїв”: знав безліч прикмет про вітер і сонце, трави і квіти, шанував старовинні народні звичаї.
Коли свистів байбак – починалася весна. На Сорок Святих мати пекла жайворонків, і діти бігали з ними по селу, закликаючи весну.
Одного разу Данилко пішов із прадідом у степ, далеко, аж до моря. Йшли, милуючись квітами й травами, слухаючи пісню жайворонка. Раптом прадід Данило впав і більше не підвівся, передавши естафету життя малому правнукові.
Новела “Шаланда в морі”
“Трамонтан (вітер) дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, оре замерзло на сотню метрів, на морі розходились хвилі, на обрії вони були гарні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки…” Насувався шторм. А на березі стояла стара Половчиха, “одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока та сувора, як у пісні”. Вона вирядила у море свого чоловіка Мусія і тепер виглядала його, а серце її калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши її чоловіка, і вона подумки благала: “Ой подми, вітре – трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла”.
Здавалося, цілі віки минули, поки з’являлася шаланда в морі. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потім з’являлася й знову пірнала, як у безодню. У шаланді був Мусій Половець з якимсь чоловіком. Вони з усіх сил добивалися до берега. Зібралася вся артіль, із селища прибігли діти. Хвилювалися, переживали, та нічим не могли допомогти у таку негоду. Нарешті шаланда наблизилася. Половчиха побачила, як зламалося весло і як човен перекинуло хвилею. На поверхні моря з’явилася лише одна голова. Шаланда бовталася догори кілем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. На допомогу йому кинулися рибалки. І от на берег нарешті вибралися стомлені люди, а серед них – чужий чоловік, що був на шаланді разом із Мусієм. Половчиха впізнала Чубенка. “Товариші, – сказав Чубенко через силу, – я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми”. І всі пішли від моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березі. Душа її скам’яніла. Там загинув її чоловік. Думки жінки поринули у ті далекі щасливі роки, коли вони побралися, коли народилися їхні сини. Сини. Кожен із них був їй рідним і згадувався чимось своїм. Тільки давно мати нічого про них не чула. Один “Іван працює на заводі і робить революцію…” А інші? Що сталося з ними, чи живі?
Самотньо стоїть жінка наодинці зі своїми думами, своїм горем. Ти ось їй здається, що шаланда ніби наблизилася до берега. Стара рибачки зміркувала, що треба б почекати, може, шаланду приб’є до берега і можна буде її витягти. Без човна риби не наловиш. Половчиха спустилася до моря, по коліна зайшла у воду й тоді побачила за шаландою якесь чорне лахміття. “Ну що ж, – подумала вона, – буде хоч над чим потужити”. Не кожній дружині рибалки випадало таке. Гинули чоловіки у морі безповоротно. Та нараз почула голос, стомлений голос свого чоловіка… Мусій розповів їй, як хотів урятувати артільне добро – шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко плив до берега сам. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох із дружиною витягай під крижаним вітром шаланду, як робили це усе життя. Берег був порожній. “І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя”. Хай там хто що говорять про “дві правди”, у них вона одна на двох, бо вони – родина.
Коментар
Роман Ю. Яновського “Вершники” складається з новел – цілком закінчених творів, які об’єднують герої, а деякі ще й теми. Історично правдиво автор зображує всю жорстокість, відворотність війни взагалі, і громадянської зокрема. Загальнолюдські цінності протиставляються в романі класовим, через які розпадаються роди, брат іде на брата, і це є величезною трагедією українського народу. Ідеї нетлінної цінності національних основ буття, спадковості поколінь, духовної пам’яті, подружньої вірності знайшли своє яскраве втілення у новелах “Дитинство” та “Шаланда в морі”.
ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ
(1902-1954)
Ю. Яновський народився в с. Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині. Через Шість років родина переїхала до Єлисаветграда.
У 1919 році Юрій блискуче закінчив Єлисаветградське реальні училище, працював у виконкомі, в статистичному бюро й водночас навчався в механічному технікумі.
Протягом 1922-1924 років юнак навчався на електротехнічному факультеті Київського політехнічного інституту, але через скрутне матеріальне становище не закінчив його. Почав писати вірші й новели, видав прозову збірку “Мамутові бивні”, працював у редакції зети. У 1926-1927 роках Ю. Яновський був головним редактором Одеської кінофабрики, надрукував збірку новел “Кров землі”, збірку поезій “Прекрасна УТ” (Україна трудова), перший роман “Майстер корабля”. Коли в 1930 року з’явився роман “Чотири шаблі”, критика звинуватила його в “націоналістичній романтиці”.
Згодом вийшли драми “Думи про Британку”, “Потомки”, збірка новел “Короткі історії”.
За роки війни, перебуваючи в евакуації за станом здоров’я, Яновський написав драму “Син династії”, видав збірку оповідань “Земля батьків”.
У 1947 році письменник опублікував роман “Жива вода”, і крити-а звинуватила його тепер уже в “спотворенні радянської дійсності”, ому довелося публічно “каятися” й переробляти твір. За цикл Київські оповідання” у 1949 році Яновський отримав Сталінську премію. Він плідно працював і як сценарист. Визначною подією українському літературному житті став вихід його драми “Дочка прокурора”. До кінця життя Ю. Яновський займався літературною творчістю й громадською роботою.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)