ВЕРКОР

(1902 – 1991)

ВЕРКОР (Vercors; автонім: Жан Брюллер – 26.02.1902, Париж – 10.06.1991, там само) – французький прозаїк і художник.

Народивсь у Парижі, де здобув інженерну освіту. Початкове зацікавлення Веркора мистецтвом було пов’язане з живописом. Як художник, до початку німецько-фашистської окупації Веркор створив кілька книг та альбомів. Водночас Веркор брав активну участь у громадсько-політичній роботі, зокрема, в мистецьких та політичних заходах, спрямованих на захист миру та попередження фашистської загрози. На засіданнях ПЕН-клубу,

всупереч іншим членам, що побоювались різкої реакції з боку Німеччини, він виступав із різким засудженням антисемітизму. “Письменник повинен бути насамперед відважним і за будь-яких обставин говорити те, що думає, якою б не була розплата за цю відвертість. Таким є перший догмат віри мого фаху”, – зауважував пізніше Веркор. Війну він зустрів на знаменитому альпійському плато Веркор, на якому згодом розгорнуться особливо запеклі бої між окупантами та партизанами і назва якого стане літературним псевдонімом самого письменника. Разом із товаришами-однодумцями Веркор створив у 1941 р. підпільне видавництво руху Опору “Едітьон де мінюї” (“Les Editions de Mmuit”), яке видало упродовж років окупації понад тридцять книг антифашистського змісту.

Першою з цих книг стала повість “Мовчання моря” (“Le Silence de la mer”, 1942), якою Веркор дебютував як письменник. Водночас ця повість стала однією з вершин літератури французького Опору. Дія твору відбувається в невеличкому французькому будиночку, куди окупаційна влада вселила офщера гітлершської армії Вернера фон Ебреннака. Він – освічена, інтелектуально розвинута і навіть коректна людина, яка нібито й не бажає нікому зла, більше того, він багато говорить про зближення і творчу співдружність німецької та французької культур, але усі його аргументи знецінює і перекреслює та обставина, що таким чином він намагається виправдати агресивні амбіції Німеччини. Інші мешканці будиночка, власне, його справжні господарі – старий француз і його молода племінниця, зображені підкреслено мовчазними, майже непорушними, але їхнє мовчання символічне – це “мовчання моря”, яке завжди передує штормовому вибуху. Мовчання власників будинку – це й полеміка Веркора з колабораціоністськими колами Франції, які висували гасла національного порозуміння французів і німців. На думку Веркора, в умовах війни таке співробітництво неприпустиме. До морально-етичної проблематики, пов’язаної з подіями Другої світової війни, Веркор продовжував звертатись і в наступних романах, написаних ним під час окупації і невдовзі після її закінчення: “Шлях до зірки” (“La marche a l’etoile”, 1943), “Зброя пітьми”(“Lesarmesdela nuit”, 1946), “Могутність світла” (“La puissance dujour”, 1951).

Головна думка усіх цих творів полягає в тому, що людина за будь-яких обставин, навіть таких, що безпосередньо загрожують її існуванню, не повинна поступатися своїми моральними принципами і не втрачати гідності, як це сталося з героєм роману “Зброя пітьми” П’єром Канжем. П’єр, перебуваючи у фашистському концтаборі, під дулом наставленої на нього зброї зламався і разом з трупами задушених у газовій камері в’язнів власноручно змушений був кинути в піч тіло свого ще живого товариша. Після цього, на думку автора, та й на особисту думку головного героя, він втратив моральне право називатися людиною.

Уже з перших творів яскраво проявилися основні стильові риси прози Веркора, яка має багато спільного із жанром філософської притчі. Вона тяжіє до створення виняткових, екстремальних ситуацій, що слугують своєрідним випробовувальним тестом для людини, яка в них потрапляє, тестом на людяність, гідність, моральність. “Я пишу з метою пробудження в людині неспокою”, – зауважував письменник. Окремими прийомами та світоглядними настановами проза Веркора наближається до літератури екзистенціалізму, але водночас і полемізує з нею, заперечуючи пасивне ставлення до порушених проблем, закликаючи до активної громадської протидії всьому, що хоча б потенційно загрожувало поневоленню чи знеціненню людської особистості.

У проблематиці повоєнної прози Веркора більш або менш чітко виділяються дві магістральні те-матичні лінії – умовно-алегорична і конкретно-історична, в основі яких філософські роздуми над природою людини, чи, точніше, сутністю власне людського у ній. Першу групу становлять романи “Люди чи тварини” (“Les animaux denatures”, 1952) і “Сільва” (“Silva”, 1960). Своєрідним теоретичним підгрунтям цій групі романів стало есе Веркора “Більш або менш людина” (“Plus ou moins homme”, 1950), в якому письменник зіставляє еволюцію тваринного і людського світу і розмірковує над причинами, що виокремили людину з процесів загальної біологічної еволюції. Зацікавленість теоретичними питаннями людської еволюції у її зв’язку з питаннями біології, психології, моралі, релігії письменник буде виявляти і пізніше: есе та теоретичні праці “Мораль християнська і мораль марксистська” (1960), “Свобода чи фатальність” (1970), “Питання про життя, адресовані шанованим біологам” (1973), “У що я вірю”(1975) та ін.

Питання цього ж порядку Веркор намагається розв’язати і у своїх романах. Роман “Люди чи тварини “побудований на фантастичній ситуації: наукова експедиція знаходить у Новій Гвінеї напівмавп-напівлюдей – істот, яких назвали “тропі”. Знахідка спричинила бурхливу наукову дискусію стосовно того, ким саме є тропі – людьми чи мавпами. У процесі цієї дискусії раптом з’ясовується, що ніхто не може дати точного означення людини. Крім того, “власне людськими” у природі тропі виявляються винятково негативні, антицивілізаційні риси, які, за логікою речей, свідчать швидше про тваринність людини, аніж про людяність тропі.

Схожа ситуація змальована й у романі “Сільва”, де історії інтелектуалізації лисиці, котра, внаслідок відмови від тваринних інстинктів стала майже людиною, протиставляється інша історія – людини, котра через вживання наркотиків, навпаки, повільно регресує до тваринного стану. Таким чином, за Веркором, людяність – це не автоматичний наслідок приналежності до класу людських істот, а результат вияву певної духовної сутності, основу якої складають три головні риси: моральна гідність, суспільно-корисна діяльність і вміння стримувати свої інстинкти.

До творів, що представляють конкретно-історичну тематичну лінію повоєнної прози Веркора, належать: роман “Сердиті”(“Les coleres”, 1956), у якому змальована діяльність вчених на тлі політичної боротьби у повоєнній Європі; повість “На цьому березі” (“Sur се rivage”, 1958), де порушена проблема колабораціонізму, тих, хто в умовах повоєнної Франції називає себе патріотом і переслідує справжніх патріотів, колишніх учасників руху Опору; роман “Квота, або Прихильники достатку” (1966) – памфлет, що містить сатиру на примітивно-споживацьку психологію, яка знеособлює людину; роман “Пліт Медузи” (1969), побудований на протиставленні уявного і справжнього героїзму, свідомо бунтарської і конформістської життєвої позиції; роман “Як брат” – роздуми над сутністю громадянської позиції людини у сучасному суспільстві; роман “Вовча пастка” (1979) – розповідь про колишнього в’язня концтабору, який через багато років знаходить свого ката, що дає привід письменнику для протиставлення у людині героїзму і страху, шляхетності і мерзенної ницості.

Усі повоєнні романи Веркор, по суті, є продовженням духовних пошуків письменника, котрий намагається окреслити суть і межі людського в процесах природної еволюції та історичного розвитку суспільства. Прикметна риса усіх цих творів полягає в тому, що Веркор намагається розглянути людину поза вузькочасовими та політично – і соціально-контекстуальними межами. Його цікавить людина як така, людина у філософському сенсі цього поняття, в її найбільш глибоких духовних основах буття.

Активна соціально-політична позиція – це й одна з найбільш прикметних ознак постаті самого Веркора. У повоєнний період він став членом Національної та Всесвітньої Рад Миру. Він активно виступав на захист жертв будь-якої політичної розправи та військової агресії, засудив дії французьких військ у Алжирі, вторгнення радянських окупаційних частин в Угорщину в листопаді 1956 p.: “Дуже боляче бачити, коли той, за чиї ідеали ти боровся, чинить майже так само, як той, проти кого ти боровся”. У листопаді 1969 р. він разом з іншими письменниками виступив на захист О. Солженіцина. Занепокоєний долею людства, яке, на його думку, не зробило правильних моральних висновків з Другої світової війни, він написав у 1972 р. декларацію “Гітлер виграв війну”, де з сумом констатував: “Гітлер програв війну на полі битви, але виграв в душах та серцях людей”.

Яскравими зразками публіцистики Веркора, в якій він застерігає від “фашизації свідомості” сучасного суспільства, є праці “Досить брехати!” (1979) та “Подвійне вбивство” (1981). Веркор відомий не лише як публіцист, а й як історик. Серед його історичних праць виділяються книги “Битва мовчання. Нічні спогади”(1967), “Про глузд та безглуздя історії” (1912), “Сто років історії Франції” (1981-1984), “Анна Болейн” (1985) та ін.

В. Назарець