“Вересковий трунок’ – балада про мужніх і волелюбних людей
Коли я вперше почула “Вересковий трунок”, я ще не знала, що то за такий жанр – балада. А ім’я автора – Роберта Льюїса Стівенсона – пов’язувала тільки з “Островом скарбів”. Але це було таким другорядним поруч із цими рядками, що відразу ж вводили у сюжет – ні, вибачте, у ту сиву давнину, на скелястий берег сивого бурхливого моря, звідкіля добре було бачити і бузкові хвилі вереску, і те, жахливе:
Лежал живой на мертвом,
И мертвый – на живом.
За ними карбованими рядками, що мелодійністю та повторами нагадували
Вышли они из-под камня,
Щурясь на белый свет, –
Старый горбатый карлик
И мальчик пятнадцати лет.
Але диво – маленькі люди, що стояли на землі перед високим конем – не сприймалися пригнобленими, замалими, бо ж
Ни один из пленных
Слова не произнес.
А коли читаєш:
Сын и отец молчали,
Стоя у края скалы, –
Навіть не сприймаєш
Вереск звенел над ними,
В море катились валы.
Наче вся природа рідної країни стала з ними пліч-о-пліч.
Тільки коли батько бере на себе роль зрадника, щоб насправді, навіть випадково, вимушено, не зрадити, він одразу ж стає меншим, саме карликом, тому що нібито чіпляється за життя:
Жизнь я изменой куплю.
Навіть його голос звучить, як голос горобця. Ось він – найвищий пік балади. Ми раптом розуміємо; що у цій зраді щось не так. Людина, якій соромно “продавати свою совість”, ще не втратила почуття гідності, а може й – не тільки його.
У напруженні, затамувавши подих, ловиш останній крик юнака, що щезає у хвилях, і відголосок – відповідь батька. Сумного, але спокійно-твердого: він переконаний, що вчинив правильно. Крик сина показав, що юнак міг би піддатися катам.
Врятувавши таємницю загиблих сородичів, традиції й самий дух свого народу, батько знову виростає у наших очах:
А мне костер не страшен.
Пускай со мной умрет
Моя святая тайна –
Мой вересковый мед!
Я гадаю, що на людину, яка гордо промовляє такі слова, дивлячись в очі смерті, вже не можна поглянути зверху, навіть якщо ти більший на зріст, та й ще верхи, навіть якщо зараз на твоєму боці влада й сила. Карлик стає велетнем, бо має велике серце, велику любов до свого рідного краю.
Ось так прийшли до мене герої цієї балади Стівенсона і запам’ятались майже з першого разу у чудовому перекладі С. Маршака – до речі, єдиному перекладі цього твору, який я сприймаю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)