Велика руда (переказ)
Віктор Пронякін стояв над гігантською овальної чашею кар’єру. Тіні хмар йшли по землі косяком, але жодна не міг накрити відразу весь кар’єр, все строкате, що рухається скопище машин і людей внизу. “Не може бути, щоб я тут не зачепився”, – думав Пронякін. А треба було. Пора вже десь осісти. За вісім років шоферської життя він покрутив достатньо – і в саперної автороти служив, і цеглу на Уралі возив, і вибухівку на будівництві Іркутської ГЕС, і таксистом був в Орлі, і Санаторське шофером в Ялті. А ні кола ні двора. Дружина, як і раніше
Йому під тридцять, а дружині і того більше. Пора. Тут він і осяде. Начальник кар’єра Хомяков, подивившись документи, запитав: “На дизелях працював?” – “Ні”. – “Взяти не можемо”. – “Без роботи я звідси не піду”, – уперся Пронякін. “Ну дивися, є в бригаді Мацуєва” МАЗ “, але це пекельна робота”. “МАЗ”, який показав Віктору Мацуєв, нагадував швидше металобрухт, ніж машину. “Ремонтувати її треба тільки зможеш? Подумай і приходь завтра “. – “Навіщо
А через деякий час розмова мала продовження: “поспішали, – сказав бригадир. – Ти спочатку тут пуд солі з’їли з нами, а потім і претендуй “. Претендуй на що? На хороші заробітки, на лідерство – так зрозумів Пронякін. І ще зрозумів, що його прийняли за рвача і крохоборами. “Ні, – вирішив Віктор, – підлаштовуватися я не буду. Хай думають, що хочуть. Я не найнявся ходити в учнях. Мені заробити треба, життя збудував, обставити, як у людей “. Відносини з бригадою не склалися. А тут ще дощі зарядили. По глинистих дорогах кар’єра машини не ходили. Робота зупинилася. “Зовсім в згубне місце потрапив ти, Пронякін”, – важко розмірковував Віктор. Чекати ставало нестерпно. І прийшов день, коли Пронякін не витримав.
З ранку було сухо і сонце обіцяло повноцінний робочий день. Пронякін зробив чотири їздки і став робити п’яту, коли раптом побачив великі краплі дощу, що впали на вітрове скло. У нього знову впало серце – пропав день! І, зваливши породу, Пронякін погнав свій “МАЗ” у швидко знелюднюється під дощем кар’єр. На відміну від потужних “ЯАЗов” “МАЗ” Пронякіна міг піднятися по карнізіку кар’єрного шляху. Небезпечно, звичайно. Але при умінні – можна. Виїжджаючи з кар’єру в перший раз, він побачив похмуро стояли на узбіччі шоферів і почув чийсь свист. Але йому було вже все одно. Він буде працювати. Під час обіду в їдальні до нього підійшов Федька з їх бригади: “Сміливий ти, звичайно, але навіщо ж нам в морду-то плюєш? Якщо ти можеш, а ми ні, навіщо виставляєшся? Якщо через гроші, то ми тобі дамо “. І відійшов.
У Пронякіна з’явилося бажання прямо зараз зібратися і поїхати додому. Але – нікуди. Він уже викликав до себе дружину, вона як раз зараз у дорозі. Пронякін знову спустився в порожній кар’єр. Екскаваторник Антон крутив у руках шматок синюватого каменю: “Що це? Невже руда?! ” Вся будівництво давно вже з хвилюванням і нетерпінням чекала моменту, коли нарешті піде велика руда. Чекав і хвилювався, що б не думала про нього бригада, і Пронякін. І ось вона – руда. Шматки руди Віктор повіз начальнику кар’єра. “Рано обрадував-ся, – остудив його Хомяков. – Такі випадкові вкраплення в породі вже знаходили. А потім знову йшла порожня порода “. Пронякін пішов. “Слухай, – сказав йому екскаваторник Антон внизу, – я все горну і гребу, а руда не кінчається. Здається, дійсно дійшли “. Поки тільки двоє вони і знали про те, що трапилося. Вся будівництво з нагоди дощу стояла. І Пронякін, відчуваючи, що нарешті-то доля розщедрилася – саме його вибрала везти першого самоскид з рудою з одного з найбільших кар’єрів, – ніяк не міг заспокоїтися від радості. Він гнав перевантажену машину вгору: “Я їм усім доведу”, – думав він, маючи на увазі і свою бригаду, і начальника кар’єра, і весь світ. Коли були пройдені всі чотири горизонту кар’єра і залишалося трохи, Пронякін трохи різкіше, ніж треба, повернув кермо – колеса заскользілі і вантажівка поволокли в бік. Віктор стиснув кермо, але зупинити машину вже не міг – перевалюючись з боку на бік, самоскид сповзав з одного горизонту на інший, перевертаючись і прискорюючи падіння. Останнім усвідомленим рухом Пронякін зміг вимкнути двигун вкрай розбитої машини. Того ж дня його провідувала в лікарні бригада.
“Ти на нас зуба не май, – винувато сказали йому. – Поправляйся. З ким не трапляється. А ти людина з широкою кісткою, з таких, як ти, енергія прямо пре. Такі не вмирають “. Але по обличчях товаришів Віктор зрозумів: погано справу. Залишившись наодинці зі своїм болем, Пронякін спробував пригадати, коли він був у цьому житті щасливий, і вийшло у нього, що тільки в перші дні зі своєю дружиною та ось сьогодні, коли він віз велику руду наверх. …У день, сірий коли поштову всюдихід відвозив тіло Пронякіна в морг бєлгородської лікарні, пішла нарешті руда. О четвертій годині пополудні паровоз, прикрашений квітами і кленовими гілками, дав переможно-довгий гудок і потягнув перші дванадцять вагонів великий руди.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)