Виховання – велика справа: їм вирішується доля людини

Мені хотілося б присвятити свій Твір двом творам Достоєвського про дітей. Оповідання про дітей – “Хлопчик з ручкою” і “Хлопчик у Христа на ялинці” є складовою частиною своєрідного художньо-публіцистичного циклу, що називається “Щоденник письменника”. Як і в інших, найбільших своїх добутках великий російський письменник ставить у цих невеликі по обсязі оповіданнях завжди, що хвилював його питання, морального злочину. На мій погляд, оповідання про дітей піднімають проблему сутності злочинця й жертви. Якщо в більшості творів

Достоєвського в героїв був вибір: бути або не бути злочинцем, то в цих оповіданнях діти позбавлені такого вибору, оскільки споконвічно виявляються в ситуації безвихідності

З “Щоденника письменника” і інших добутків письменника ми знаємо, що дитинство для Достоєвського – період святості. Людина не народжується зіпсованим, по глибокому переконанню письменника, і дорослий, спілкуючись із дитиною, скоріше сам навчиться чомусь важливому в нього, ніж навпаки. Навчитися в дитини чистоті – от у чому суть міркувань Достоєвського

Звернемося до сюжету оповідань. “Хлопчик з ручкою” – це картинка,

скоріше проста замальовка для записної книжки письменника, чим теперішнє оповідання. Він підкуповує своєю правдивістю, у чомусь навмисної. Сюжет як такий відсутній, є тільки суха констатація факту: безпритульні діти – частина життя великого міста, частина життя письменника і його читачів. Оповідання “Хлопчик у Христа на ялинці” – по суті, та ж сама констатація, тільки звернена у форму святочного оповідання. Не випадково обидва оповідання поставлені разом і утворять пари. Яку ідею вкладав у цю маленьку дилогію автор? Діти, як ми знаємо з “Щоденника письменника”, для Достоєвського – істоти апріорі безгрішні, поняття морального злочину до них незастосовно. Вони можуть бути й часто є жертвами, але ніколи не можуть бути злочинцями, тому що дитяча душа не відає морального злочину. Навіть зробивши щось, що для дорослого було б серйозною провиною (крадіжку, наприклад), діти злочину не роблять, тому що помисли їх при цьому безневинні. Так само й маленькі жебрачки. Якщо доросла людина, просячи милостиню (як офіцер-лихвар), падає низько, то діти не усвідомлюють безчестя, і тому не несуть безчестя. Отже, перший висновок: оскільки діти не знають морального злочину, ті провини, які вони роблять, злочинами також не можуть бути

В оповіданні “Хлопчик з ручкою” Достоєвський малює досить достовірну картину: от маленький жебрак, ще невинний у своєму положенні, продовжує вести вуличне життя, росте, і, стаючи підлітком, він уже цілком сформований злочинець, маргінал, що не знає ніяких людських законрв. “Ця дика істота не розуміє іноді нічого, ні де він живе, ні який він нації, є чи Бог, є чи Государ; навіть такі передають про їх речі, що неймовірно чути, і, однак же, факти”. Імовірно, більша частина людей, зустрінутих письменником на каторзі й описаних в “Записках з мертвого будинку”, були в дитинстві такими от “хлопчиками з ручкою”. Не підлягає сумніву, що в дорослому віці вони стали самими теперішніми звірами. Чи треба із цього, що вони самі невинні у своєму стані? По Достоєвському – так, і він наводить незаперечні факти в підтримку своєї теорії про те, що злочин, чинений того, що “середовище заїло”, – це не тільки провина злочинця. У величезній мері це провина байдужих людей, які йшли повз хлопчика, що просить милостиню. Йому потрібна не копієчка, а свій теплий будинок. Нехай небагатий, але такий, де його будуть любити й піклуватися про нього. Якщо суспільство кидає напризволяще дитини, вона не зовсім вправі нарікати йому, коли він стає злочинцем

Факти, що приводяться Достоєвським, незаперечні. Це художня реальність, створена ім. Секрет його художньої реальності в тім, що вона не просто правдоподібна, вона і є самою правдою. Два оповідання доповнюють один іншої. У першому виявлена фотографічно достовірна копія повсякденного життя міста. У наш час ми знову можемо спостерігати ту ж саму картину, що спостерігав класик, і навряд чи найдеться людина, який обірвані діти жодного разу не просили “дати на хлібець”. Достоєвський у цьому випадку говорить тільки правду, і ми не можемо з ним не погодитися. У другому оповіданні дія нарочито неправдоподібно, це святочный оповідання, безмірно сентиментальний, тим більше що тут реальність нам виявлена ще й з погляду дитини, викинутого на вулицю в мороз. Автор сам починає говорити дитячим голосом: сюсюкає, дивується побаченій дивині – “… дуже хотілося їсти…”, “Ух, яке велике скло!…”, “ручки й ніжки раптом перестали боліти…”.

И, хоча сюжетна канва цього святочного оповідання ніяк не може виглядати правдоподібної, у правдивість мовлення маленького замерзаючого хлопчика складно не повірити. Немає ніякого сумніву в тім, що він – жертва, і він показаний жертвою до кінця: він не виріс, не став каторжником, і читач, добропорядний громадянин, ні в чому не може його дорікнути. Яким же образом той, хто після смерті зробився ангелом на Христовій ялинці, міг, ставши дорослим, робити усвідомлені злочини?

Кінцевий висновок, що суспільство винне в існуванні маргіналів, совер-шающий злочину, представляється незаперечним. Зрозуміло, це висновок пи-сателя, зроблений на основі його особистих переконань, плід його міркувань, однак він підтверджений незаперечною істиною його художньої реальності


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Виховання – велика справа: їм вирішується доля людини

Categories: Нові твори

Links