Вечори на хуторі біля Диканьки Повісті, Страшна помста

Колдун (батько, брат Копрян, Антихрист) – герой, який з’єднав в собі негативні риси всіх негативних персонажів циклу “Вечорів”. Чаклун – перша гоголівська спроба зобразити Антихриста. У цій спробі Гоголь спирався на новелістичний досвід німецьких романтиків (алхімік в “келиху” Л. Тіка, дітовбивця в його ж “Чарах, любові”) та їх російських епігонів (образ демонічного лиходія Бруно фон Ейзена в повісті А. А. Бестужева (Марлинского ) “Замок Ейзен”, 1827). У фіналі повісті образ К. отримує “міфологічне” тлумачення

в дусі все того ж Л. Тіка (новела “Пієтро Апон”) і народної космогонії сектантів-Богуміли; “німецький” образ головного героя-лиходія вплетений в стилістичний візерунок українського пісенного фольклору.

Щось сумнівне присутня у вигляді К. спочатку. Після довгих років мандрів повернувшись звідти, “де і церков немає”, він живе в сім’ї дочки Катерини та її чоловіка-запорожця Данила Бурульбаш. Бродяжництво – знак безрідного; Безродний – атрибут демонізму. К. курить заморську люльку, не їсть галушок, свинини, віддає перевагу їм “жидівську локшину”. Те, що він не п’є горілки, остаточно

переконує Бурульбаш, що тесть, “здається, і в Христа не вірує”.

К;, при живому чоловікові, намагається керувати дочкою – і навіть намагається вбити зятя на двобої; коли цілує Катерину, дивним блиском горять його очі. Натяк на інцест, беззаконну пристрасть батька до дочки, прозорий; остаточно він прояснюється у кошмарному сні Катерини. Їй сниться, що батько і є той самий козак-перевертень, якого вони з чоловіком бачили на київській весіллі осавула Горобця (цим епізодом повість починається): коли молодих благословляли іконами від схимника старця Варфоломія, що мають особливу “захисну силу”, у цього коза – ка ніс виріс на бік у очі замість карих стали зеленими, губи посинів “, як у чорта, а сам він з молодого перетворився на старого, так що все в жаху закричали: К. знову повернувся! У сні К. намагається спокусити Катерину: “Ти подивися на мене, я хороший Я буду тобі славним чоловіком… ” Експозиція завершена: сюжет зав’язаний.

Але, виявляється, Катерина, прокинувшись, пам’ятає далеко не все, що бачила її душа в царстві сну. Наступної ночі пан Данило прокрадається в старовинний замок на темній стороні Дніпра, де ляхи (у світі “Вечорів” поляки завжди заодно з дияволом) збираються будувати фортецю на шляху запорожців; крізь вікно він бачить батька-чаклуна, що змінює свій вигляд, точь-в – точнісінько як міняв його “київський” козак-перевертень. На К. дивовижна шапка з “грамотою не польською і не російською” (тобто з “каббалістичними” знаками єврейського алфавіту або арабсько-мусульман-ської в’яззю, і те й інше однаково погано); в кімнаті літають нетопири, замість образів на стінах – “страшні обличчя”. Крізь прозорі шари “астрального” світла (блакитний, блідо-золотий, потім рожевий) проходить фігура, біла, як хмара, – це душа сплячої Катерини. Данило дізнається те, що не зможе згадати його дружина після пробудження: батько колись зарізав її мати; Катериною він намагається “замістити” вбиту дружину. На ранок Бурульбаш з жахом говорить Катерині, що через неї поріднився з антихристових плем’ям; на жаль, він має рацію, але ще не здогадується, яку ціну доведеться заплатити за це спорідненість.

Сюжет про К. рухається до своєї кульмінації. З плином часу батько-антихрист виявляється в темниці, у ланцюгах; за таємну змову з католиками його чекає казан з киплячою водою або здирання шкіри. Чаклунські чари безсилі проти стін, збудованих колись “святим схимником”. (Символічний образ “схимника”, наділеного молитовної владою над темними силами, постійно виникає у повістях циклу.) Але Катерина, піддавшись умовлянням брехливим К. (який благає дарувати час для спокути гріхів – “заради нещасної матері”!), Випускає батька з в’язниці. І хоча Данило Бурульбаш вирішує, що чарівник сама вислизнув з ланцюгів, “ідеологічна зрада” дружини чоловікові вже відбулася, хоч батько і не отримує влади над тілом дочки, його владу над її душею пересилює чоловікову владу. А значить, якесь безтілесне “антихристово” володіння її волею все-таки відбувається. Хибна кульмінація віщує швидку розв’язку сюжетної лінії Бурульбаш. Нехай батько і не заміщає його на подружньому ложі, але зате “витісняє” його з життя.

“Відступництво” Катерини вносить псування в запорізький світ, порушує його внутрішню єдність: на Україну більше немає порядку, немає “голови”; Данило, давно вже передчуває близьку смерть, гине в битві з ляхами. Однак і К. не може торжествувати перемогу: тризна, яку здійснюють козаки над Бурульбаш, хіба що відновлює втрачене була єдність. Жертовною кров’ю чоловіка змивається гріх дружини – і крізь хмари на “антихриста” дивиться вже дивний образ “чудової голови”. Загадка цього образу роз’ясниться в епілозі. Поки ж К. намагається довершити розпочате лиходійське справу; є в снах Катерині, разом з немовлям перебралася до Києва, до осавулові Горобцю; К. загрожує дочки вбити її сина, якщо не вийде за батька заміж, – і врешті-решт вбиває безневинне дитя. Така друга кульмінація.

“Наполегливість” К. пояснюється не стільки його гріховним любострастии, скільки глобальної “антихристової” метою: до кінця заволодівши дочкою, містично зруйнувати природні зв’язки, що панують у світі. Зруйнувавши їх, можна до кінця погубити і без того ослаблене козаче братство, православне воїнство, бо доки України тримає оборону від “ляхів” – зло не може тріумфувати на землі. Але чим ближче К. до поставленої мети, тим ближче він і до своєї смерті. Знову на сторінках повісті виникає загадковий “позасюжетний” образ: вершник-богатир нелюдського зростання, що скаче в Карпати на вороному коні і засипає на вершині гори. Цей образ виділяє незрозумілу поки загрозу для К., який під виглядом “брата Копряна” у червоному жупані, що нагадує про “червоної свиті” риса у “Сорочинському ярмарку”, є до Києва, до збожеволілої Катерині, щоб обманом відвезти її.

Але безумство лише загострює духовну чуйність дочки; її душа, діюча відтепер крім її розуму, пізнає свого мучителя; кров чоловіка і сина остаточно спокутує злочинну слабкість Катерини; цілісність світу відновлена; пришестя антихриста поки не відбулося. К. приречений; в момент другий кульмінації його сюжетна лінія проходить стадію розв’язки.

Тепер К. ніщо не допоможе, навіть вбивство “святого схимника”, який відмовився відмолювати душу страшного грішника, виглядає швидше жестом відчаю, ніж знаком всесилля. (Хоча саме по собі, та ще поблизу “святих місць” Києва, цей вбивство свідчить позамежної містичної силі “антихриста”.) Куди б К. ні направив коня, він скаче в одному-єдиному напрямку: до карпатських гір, де чекає на нього Великий Вершник, щоб убити і кинути тілесно ожилу душу в прірву, де зуби мерців вічно будуть гризти К.

К. вмирає “вмить” і тут же відкриває після смерті очі, не воскресаючи при цьому. Те ж відбувається і з сюжетом повісті: він завершується, вичерпує себе (покарання пропорційно злочинів), і тут же продовжується далі. Цей “ожилий сюжет” нарешті розшифровує міфологічну підоснову легендарних подій; стає зрозуміла і причина ненависті “антихриста” до православного братерства, за-єдності, і патологічний потяг до дочки. К. – останній чоловік у роду, початок якому поклав іуда Петро, який змінив великому побратимству із заздрості до слави і який убив Івана, з яким у них було “все навпіл”. За це Іван випросив у Бога, щоб останній в роду Петро був такий лиходій, якого ще не бувало на світі, і щоб він, Іван, кинув цього лиходія у прірву, де мерці гризуть один одного, і веселився, дивлячись на його муки. Бог погоджується, але “прирікає” Івана сидіти “вічно на коні своєму”, насолоджуючись страшної помстою, але не маючи царства небесного.