Азазелло “страшна помста” Воланда

Абадонна персоніфікує смерть, Воланд – суд. Азазелло служить двом дияволам, що персоніфікують суд і смерть. Він – кат, що не цікавиться добром і злом, правом і насильством – був би вирок… У сплетенні фаустианских алюзій він не тільки одна з іпостасей Мефистофеля; він ще відповідає катові, що стратив Гретхен, – але ж вона тому й потрапила в рай, що відмовилася бігти з в’язниці слідом за дияволом…

Азазелло стратить Майстра й Маргариту по суду Бога в буквальному значенні слова – але суд виконується, і вони одержують рятівну

смерть-нірвану тому, що погодилися піти зі свого підвалу, своєї земної в’язниці, поскакати на чорних пекельних конях – піти за дияволом

Цю антифаустианскую лінію ми ще торкнемося у зв’язку з Майстром, що зараз цікаво випливає: якщо Воланду додані зовнішні риси Мефистофеля, те Азазелло, що успадкував багато функцій гетевского диявола, носить лише його машкеру – “одне око й одне ікло” (маска Форкиади) .

А от опис Азазелло (у тій же сцені, де “пташина лапа”): рот “чоловічий, кривій, до вух, з одним іклом”. Повторення слів досить характерні: це – мітка запозичення. Зі звичайною

хитромудрістю Булгаков додала до портрета чаклуна один штрих – і вийшла Форкиада.

Віртуозне володіння пістолетом іде в Азазелло не тільки від віртуоза шпаги Мефистофеля. Чаклун говорить: “Э, козак! чи знаєш ти… я погано стріляю: усього за сто саджений куля моя пронизує серце” . Відкриємо “Майстра” на 694-й сторінці, де ведуться мовлення про стрілецьку майстерність Азазелло. Чи випадково ні, але Булгаков починає так і сяк повертати слово “серце” ще в розмові Маргарити з Коровьевим про спостереження за “негарною квартирою”. “Щось ссало моє серце! Ах!” – блазнює Коровьев, потім говорить: “…Чує серце, що прийдуть…”, потім вступає Азазелло з тим же словом, і йому відповідає королева балу: “У серце! – викликувала Маргарита, чомусь беручись за своє серце, – у серце! – повторила вона глухим голосом”. Потім розмова знову підхоплює Коровьев: “…Ах, так, – серце. У серце він попадає… на вибір, у будь-яке передсердя серця або в кожній з желудочков”.

Разом вони повторюють це слово дев’ять разів протягом однієї друкованої сторінки! Для такого стиліста, як Булгаков, дивовижно багато. Це – поетично – перифраз і похвальби чаклуна з “Страшної помсти” (потрапити з пищалі за сто кроків у серце було практично неможливо), і його диявольських можливостей. Слово чаклуна не розходиться зі справою, вона здалеку попадає в серце своєму зятеві – а серце пана Данили буде перед тим боліти в передчутті загибелі

Наступна паралель із гоголівською річчю не менш вигадлива, чим дві перші; вона до певної міри комічна. От як пан Данила обвинувачує чаклуна: “…Живе біля місяця й хоч би раз розвеселився, як добрий козак! Не захотів випити меду! …Пальника навіть не п’є! Экая пропасти! Мені здається, пані Катерина, що він і в добродії Христа не вірує” (217). Ледве далі чаклун говорить, що не любить українського національного блюда, галушок, і Данило знову вбачає в тім знак антихриста: “Всі святі люди й догідники божии едали галушки”.

Язичеська наївність українського дворянина комічна; великий гуморист, навіть створюючи страшну казку-трагедію, залишався самим собою, і ця схильність заважати трагедію зі сміхом була незвичайно близька Булгакову: він сам так робив досить часто. Отож, вислову пана Данили Булгаков переграє, поміщаючи їх в основу побутового, так сказати, поводження своїх демонів. Вони багато п’ють і їдять, причому вживають напої цілком “християнські”: горілку – “пальник” – і коньяк

П’ють спирт, і спиртом лікують Майстри: “…і допоміг цей стаканчик”. Воланд п’є доблесно – “не закушуючи ніколи”. Спостерігаючи Азазелло, Майстер відзначає: “Коньяк він теж спритно пив, як і всі добрі люди, цілими стопками й не закушуючи” (783). Пан Данила так би й подумав, хіба ледве по-іншому: “Як всі добрі козаки”. Кіт Бегемот, як з русак, жує маринований гриб. Диявольських трапез, якщо я не помиляюся, у романі сім (якщо вважати трапезою хуліганське пожирання шоколаду й оселедців у Торгсине). Прошу прощення за безперервні підрахунки, але адже у великого письменника слово рахунок любить! Булгаков, як би в пряму відповідь Гоголеві, змушує сатану перефразувати слова Данили, сказані про диявольське поріддя: “…Щось, воля ваша, недобре таїться в чоловіках, що уникає вина, ігор, суспільства чарівних жінок, застільної бесіди” (624). Наївне псевдохристианство, верней, напівязичество “Страшної помсти” як би вивертається навиворіт.

Забавна мікрополеміка з Гоголем, очевидно, не випадкова. Гоголівський Данило судить, може бути, і наївно, зате традиційно – у європейській традиції їжа й випивка трактуються символічно із глибокої язичеської стародавності. Найважливіші богослужбові таїнства, вкушання хліба й провина, ототожнюються з поїданням тіла й крові Христа. Про хліб: “…Приимите, ядите; це є Тіло Моє”, про провину: “це їсти Кров Миючи Нового Завіту, за багатьох, що виливає в залишення гріхів” . Слова ці були сказані на “таємної вечері”, перед самою загибеллю Ісуса; кров – та, що проллється з-під жертовного ножа. Це жертвопринесення Булгаковим заперечується; не сам його факт, але рятівничість для людства загибелі Вчителі: страта Иешуа Га-Ноцри – никоим образом не благо, а ганьба, що лежить на всіх людях. Відповідно, сакральна властивість вина й хліба міняє знак; трапеза перестає бути символом єдності в Христі, стає єдністю в сатані, і ресторан, це спеціальне місце для “вечерею”, асоціюється з північчю й пеклом

Але повернемося до теми. Чому в “Майстру” приділена увага “Страшної помсти”? Навіщо знадобилося наділяти біблійного диявола рисами язичеського персонажа, чаклуна?

Тому що “Страшна помста” – казка не просто язичеська, але, мабуть, антихристиянська

Розберемося. Як і “Майстер”, казка має два сюжети: один головний, інший – допоміжний, що розвертається багато раніше першого. В “зараз” головну особу – могутній ведун, тобто, у традиційних поданнях, слуга сатани. Лиходій він мерзенний: убиває дочку, зятя, святого схимника. Особливо відзначимо: убиває дитини-онука. Але огидна його могутність пояснюється в допоміжному сюжеті предивним шляхом: воно даровано не дияволом, а Богом! Історія така: давним-давно козак по імені Петро підло вбив свого побратима Івана, не пощадивши і його малолітнього сина. Коли ж умер і Петро, “призвав Бог душі обох братів” і сказав: “Іванові! не виберу я йому незабаром страти; вибери ти сам йому страта!” Іван і вибирає страта: “все потомство” Петра повинне бути нещасне, а останній у роді повинен бути таким лиходієм, “якого ще не бувало на світі!”. (Затіяно для того, щоб предки останнього в роді лиходія терпіли на тім світлі страшні борошна при кожному його злодіянні.) Бог все це затверджує, випускаючи в мир могутнього злочинця

Начебто він надходить подібно Богу в “Фаустові” і в Книзі Іова – санкціонує земне лиходійство. Але там у мир виходить диявол, злодіяння вершаться ім. Крім того, там дія хоча б осмислено: Бог як би бажає вдосконалити й Іова, і Фауста. Тут воно нічим не одушевлене: просто помста. Страшна – так повість і називається… І в ім’я людської помсти, дії аморального, Бог робить людини лиходієм. Страшним лиходієм, чарівником. Булгаков як би повертає чаклунові його щире, диявольське обличчя. Він був вправі ігнорувати те, що Гоголь переказував народний переказ, тому що, пройшовши через руки письменника, переказ стає Літературою. Література ж не має права освячувати лиходійство – тим більше освячувати ім’ям Бога. І якщо вже ми маємо справу з літературою, ми вправі вбачати в ній не тільки мораль, але й теологічну думку. Із цієї позиції дивлячись, “Страшна помста” – річ антихристиянська, оскільки в ній Бог став “наперсником розпусти”.

Булгаков поміщає все на свої місця. Могутній чаклун переробляється в диявола – персонажа, протипоставленого Богу. Але класичний диявол є все-таки тіньова сторона Бога, – і він, у свою чергу, приділяється від спонтанних, “людських” злодіянь, від убивства дітей; вони вручаються Абадонне, силі самостійної. Азазелло не злодействует, він виконує вироки свого владики

Підіб’ємо попередній підсумок. Азазелло виявляється особистістю надзвичайно поважної й лиховісної. Найдавніший з дияволів, чи ледве не праотець жертви Христової; найбільш страшна з іпостасей Мефистофеля; якоюсь мірою гоголівський чорт; відколок з гоголівського дивовижного лиходія; безпосередній помічник двох володарів світу. Мабуть, для нас зараз найцікавіша тема “Страшної помсти”: риси чаклуна, крім іншого, надають біблійному дияволові людиноподібний вигляд. Азазелло – як би дьяволо-человек, що видно й по його поводженню. Наприклад, він служить Воланду не тільки як фактотум і кат, він услужает – жарить м’ясо, подає гостеві табурет. На даху Румянцевки він нерухомо, подібно вимуштруваному слузі, коштує поруч із сидячим володарем. До чи особи це могутньому дияволові? Відповідь здається простим: Булгаков показує, що Воланд – абсолютний владар миру парфумів, йому повинні служити все. Так, але служити – не услужать…

Доводиться внести уточнення: Воланд не просто володар, він – як би монарх. При європейських дворах був звичай даровать сановникам право прислужувати монархові в буквальному значенні – одягати, подавати їжу й т. п. Феодальний звичай тут – деталь не порожня, не арабеску. Булгаков підкреслює монархічну суть мессира Воланда, тому що феодальний суд відрізняється тим, що його вершив особисто государ. Тобто, роблячи Воланда феодальним владикою, Булгаков затверджує його судову функцію, – але й Азазелло при цьому олюднюється


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Азазелло “страшна помста” Воланда