Васильченко Степан Васильович Талант
В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка… Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір’я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.
(З газетної хроніки) І
Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.
Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві тіні.
Сиджу, зігнувшись над
Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок… Вірші… зелені, зелені, як рута…
Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно – на шмаття – й за вікно, без жалю… Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані.
Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого… якісь конспекти, рисунки, химерні мережива з різних математичних значків… Навіщо він мені, цей
Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи пісні…
Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?.
Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:
“Ви оце не спали іще, книжник і чернець?.”
І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вікно, сміється:
“Ви ще не спали?”
Мене підіймає од мого збіжжя, водигь по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні… розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво… І не видно вже хмар на обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс… І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора… Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось… У квітах, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих…
Ой… на марах, на марах…
Оце ж ті юнощі, що з карими очима, попи старі – в їх бороди сиві – несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юнощі… Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокій-ні, непокірні…
Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт…
Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка…
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.
Усю – од осіннього жовтого листя до листя…
І встає перед очима руїна – чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині – провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого – схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
На дверях – великий заржавілий замок. А бур’яну того кругом, як лісу! Шумить, розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір’ї, вискочив на старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.
Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір’я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.
Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.
Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
Бере нудьга…
В темряві обізвався незнакомий голос:
– Зараз одчинимо, зараз.
Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев’яне відро.
– Хто це? – питаю.
– Свій, сторож… Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.
Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.
Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.
– Отут має бути й ваша квартира,- мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіптю.
Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…
Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід; милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
– Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі.
Погомонів про те, про се, збирається йти:
– Цю ніч я ще переночую вдома – не прихватив із собою нічого з одежини, а ночі вже холодні. Спіть спокійно,- злодійщини у нас не чути.
Оддав добраніч, пішов.
Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.
Взяв каганець, пішов дивитись у клас. Ніби щось аж сполохнулося, коли убоге світло хитнуло в класі темрявою. Дмухнуло вогким, холодним льохом. Роздивляюся: стеля схилилась низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки-стовпи. По боках – манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вікна давить чорна ніч. Надворі тюжить дощ, і через стелю чвіркають десь на парту краплі води. Поставив каганчик на столі, сам сів на стільці, нероздягнутий, як був у дорозі.
Думаю: “Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному закутку?. Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?. Ні, ні, не буду тут я довго, сюди – на час. Тільки на який час… “
І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені,- університет… Все зникає з очей.
Минає невелика година; ходжу од порога до стіни, мов п’яний спотикаюся на парти.
І увижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним… Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові бездипломному, хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні… Лечу…
Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне – не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю: “Все одно – ніхто того не буде бачити… ” І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
“Я тільки хоч погляну очима”,- умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй…
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:
“Де я?”
Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…
А з усіх боків шумлять вікна – плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…
Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце – буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!.
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали. ІІ
Ранок. Щось стукає в двері.
– Хто такий?
За дверима здавлений голос:
– Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я – тутешній дяк…
Увіходить: сива шапка, пальто – наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері – гарний…
Знайомиться:
– Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…
Понесло горілкою, разом із тим бачу – в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)