В’ячеслав Кондратьєв Сашко
“Сашко влетів в гай, кричачи” німці! німці! “, щоб упередити своїх”. Ротний велів відійти за яр, там залягти і ні кроку назад. Німці до того часу несподівано замовкли. І рота, що зайняла оборону, теж принишкла в очікуванні, що ось-ось піде справжній бій. Замість цього молодий і якийсь торжествуючий голос став їх морочити: “Товариші! У районах, звільнених німецькими військами, починається посівна. Вас чекає свобода і робота. Кидайте зброю, закурим сигарети… “
Ротний через кілька хвилин розгадав їх гру: це була розвідка. І тут
Сашко хоч і вперше за два місяці, що воював, зіткнувся так близько з німцем, але страху чомусь не відчував, а тільки злість і якийсь мисливський раж.
І таке везіння: у першому ж бою, дуріком, взяв “язика”. Німець був молодий і кирпатий. Ротний побалакати з ним по-німецьки і звелів Сашкові вести його до штабу. Виявляється, фріц нічого важливого ротного не сказав. А головне, перехитрили нас німці: поки наші бійці слухали німецьку балаканину, німці йшли, взявши у нас полоненого.
Німець йшов, часто озираючись на Сашка, видно, боявся, що може вистрілити йому в спину. Тут, у гаю,
У штабі батальйону нікого з командирів не було – всіх викликали в штаб бригади. А до комбата йти Сашкові не порадили, сказавши: “вбило вчора Катеньку нашу. Коли ховали, страшно на комбата дивитися було – почорнів весь… “
Вирішив Сашка все ж іти до комбата. Той Сашкові з ординарцем велів вийти. Чувся з бліндажа тільки комбатів голос, а німця ніби й не було. Мовчить, зараза! А потім комбат викликав до себе і наказав: німця – в розход. У Сашка потемніло в очах. Адже він же листівку показував, де написано, що полоненим забезпечена життя і повернення на батьківщину після війни! І ще – не уявляв, як буде вбивати когось.
Сашкові заперечення ще більше вивели з себе комбата. Розмовляючи з Сашком, він вже руку недвозначно на ручку ТТ поклав. Наказ звелів виконати, про виконання доповісти. А ординарець Толік повинен був за виконанням простежити. Але Сашко не міг убити беззбройного. Не міг, і все!
Загалом, домовилися з Толіком, що віддасть він йому годинник з німця, але зараз щоб пішов. А Сашко вирішив все ж таки німця вести в штаб бригади. Далеко це і небезпечно – можуть і дезертиром порахувати. Але пішли…
І тут, у полі, наздогнав Сашка з Фріцем комбат. Зупинився, закурив… Тільки хвилини перед атакою були для Сашка такими ж страшними. Погляд капітана зустрів прямо – ну, стріляй, а прав все одно я… А той дивився суворо, але без злоби. Докурив і, вже виходячи, кинув: “Німця відвести в штаб бригади. Я скасовую свій наказ “.
Сашка і ще двоє поранених з ходячих не отримали на дорогу продуктів. Тільки продаттестати, отоварити які можна буде лише в Бабині, за двадцять верст звідси. Ближче до вечора Сашко і його попутник Жора зрозуміли: до Бабіна сьогодні не добратися.
Господиня, до якої постукали, ночувати пустила, але погодувати, сказала, нічим. Та й самі, поки йшли, бачили: села в запустінні. Ні худоби не видно, ні коней, а про техніку і говорити нічого. Туго буде колгоспникам весновать.
Вранці, прокинувшись рано, затримуватися не стали. А в Бабині дізналися у лейтенанта, теж пораненого в руку, що продпункт тут був взимку. А зараз – перевели невідомо куди. А вони добу нежрамші! Лейтенант Володя теж з ними пішов.
У найближчій селі кинулися просити їжі. Дід ні дати, ні продати продукти не погодився, але порадив: на полі накопати картохі, що з осені залишилась і насмажити Лепеха. Сковороду і сіль дід виділив. І те, що здавалося неїстівної гниллю, йшло зараз в горло за милу душу.
Коли повз картопляних полів проходили, бачили, як копошаться там інші калечние, димлять багаттями. Не одні вони, значить, так годуються.
Сашко з Володею присіли перекурити, а Жора вперед пішов. І незабаром гримнув попереду вибух. Звідки? До фронту далеко… Кинулися бігом по дорозі. Жора лежав кроків за десять, вже мертвий: видно, за проліском звернув з дороги…
До середини дня доплентався до евакогоспіталів. Зареєстрували їх, в лазню направили. Там би і залишитися, але Володька рвався до Москви – з матір’ю побачитися. Вирішив і Сашка змотатися додому, від Москви недалеко.
По дорозі в селі нагодували: не було воно під німцем. Але йшли все одно важко: адже сто верст оттопалі, та поранені, та на такому харчі.
Вечеряли вже в наступному госпіталі. Коли вечеря принесли – матерок пішов по нарах. Дві ложки каші! За цю обридлу пшенку крупно посварився Володька з начальством, та так, що скарга на нього потрапила до особисту. Тільки Сашко взяв провину на себе. Що солдатові? Далі передовий не пошлють, а туди повертатися все одно. Тільки порадив особіст Сашкові змотуватися швидше. А Володьку лікарі не відпустили.
Пішов Сашко знову на полі, лепеха картопляних на дорогу створити. Поранених там порпались чимало: не вистачало хлопцям жратва. І махнув до Москви. Постояв там на пероні, оглянувся. Наяву чи що? Люди в цивільному, дівчата стукають каблучками… наче з іншого світу.
Але чим разюче відрізнялася ця спокійна, майже мирна Москва від того, що було на передовій, тим ясніше бачилося йому його справа там…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)