УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ
УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ
З ЛІТЕРАТУРИ РЕАЛІЗМУ (XIX ст.)
Романтики стверджувати свою естетичну програму в постійних суперечках із класицистами, і ту “мистецьку війну” вони виграли. Проте в розпалі своєї боротьби якось не помітили, що поруч зростав їхній союзник у пій війні, але й майбутній спадкоємець, і новий володар епохи – реалізм.
Потрібно ще раз зазначити, що хоча романтизм і реалізм становлять дві стадії еволюції художньго процесу XIX ст., їх не можна розглядати суто послідовно й стверджувати,
Для реалістів (як свого часу для романтиків) принципово важливою була як правдоподібність і точність деталей, так і вірогідність “обличчя епохи” у цілому. Ось тут і знадобився реалістам художній досвід романтиків. Адже характер, вчинки та й, зрештою, доля персонажів у реалістичній літературі мали бути чітко вмотивовані, детерміновані, обумовлені реальною історичною ситуацією, умовами життя, походженням героя тощо. Саме тому митців-реалістів і цікавили наукові відкриття в природничих науках, зокрема – вплив умов життя на певні види рослин, про що вже йшлося вище. Одна справа, коли рослина розвивається на сонці, зовсім інша коли вона росте в затінку. Так само й люди: одна справа, коли дитина виростає в благополучних умовах, абсолютно інша дитинство сироти Олівера Твіста, який буквально виживає, постійно ходячи понад краєм кримінальної прірви. Недаремно О. де Бальзак заявив: “Перемога реалізму над романтизмом зумовлена торжеством науки над фантазією”.
Окрім того, письменників-реалістів цікавило відтворення внутрішнього світу персонажа. Зобразити зовнішність героя, його портрет – одяг, обличчя, статуру (що й робили романтики, згадаймо пишні портрети Ровени й Ребекки в історичному романі В. Скотта “Айвенго”) – було значно легше, однак зовнішність людини часто буває оманливою. Французький письменник-реаліст Стендаль висловив парадоксальну думку: “Невимірно легше мальовничо зобразити одяг якогось персонажа, аніж розповісти про те, що він відчуває, і примусити його розмовляти”. Здавалося б, хіба письменник, беручи до рук чистий аркуш, не є повноправним хазяїном як усього художнього твору, так і долі конкретного героя? Хіба він не може вкласти до вуст своїх персонажів усе, що хоче сам сказати? Виявляється, що не може. Йому треба саме “примусити” їх говорити, бо в реалістичному творі конкретна особа може розмовляти тільки так. а не інакше.
З одного боку, у душу, у внутрішній світ людини начебто й не заглянеш, а з іншого – без знання найпотаємніших глибин і куточків цієї душі не вмотивуєш її вчинки, характер, долю. Що ж мали робити реалісти? Потрібно було шукати нові художні засоби, перевтілюватися у свого персонажа, що вони з успіхом і робили. Дар їхньою проникнення в психологію героїв іноді межує з яснобаченням. Іван Франко зазначав, що це прагнення реалістів (згодом його продовжили й модерністи) нагадує намагання висвітлити таїну душі персонажів зсередини ніби чарівною лампою. Письменники-реалісти приділяли велику увагу зображенню душі персонажа, його характеру, мотивації вчинків, бо інакше втратили б внутрішню логіку розвитку образів. Тут реалісти використали відкриття й знахідки романтизму у сфері зображення душі персонажа, зокрема її суперечливостей, які так приваблювали романтиків з їхнім прагненням відтворення “поетики контрастів”.
Проте між романтизмом і реалізмом існували й принципові розбіжності. І це закономірно, адже без заперечення старого немає ствердження нового, інакше неможливими були б оновлення та розвиток літературного процесу.
Якщо романтизм абсолютизував творчу уяву письменника, то реалізм робив акцент на спостереженні за життям і дослідженні його явищ. Художня творчість певною мірою починала співвідноситися з науковою діяльністю. Так, Оноре де Бальзак у повісті “Гобсек” випередив власне науковий аналіз капіталізму, нового на той час суспільного ладу.
Романтиків цікавив “незвичайний герой у незвичайних обставинах”: нескорений бунтівник, одинак, вигнанець, “зайва людина”, відторгнута суспільством, яка часто має загадкове минуле або й взагалі “людина без минулого” (згадаймо “байронічного героя”). Варто зауважити, що на перехідному етапі від романтизму до реалізму ця риса була притаманна й персонажам реалістичних творів. Так, Євгеній Онєгін і Григорій Печорін, певною мірою, теж одинаки, відторгнуті суспільством. Недаремно Тетяна Ларіна робить від – криття-внкриття, яке шокувало закохану дівчину: чи не пародія Онєгін? чи не “байронічний герой” – “у плащі Гарольдовім Москвин”? А Максим Максимович постійно вживає стосовно Печоріна епітет “дивний”. Однак справжній романтичний герой завжди до певної міри “дивний”.
Натомість реалісти часто зображували життєвий шлях персонажів надзвичайно детально: від дитинства до зрілості (у “Пригодах Олівера Твіста” Ч. Діккенса – становлення головного героя; у “Кар’єрі Ругонів” Е. Золя – долі Ругон-Маккарів. особливо детально описана доля Сільвера). Якщо романтики тікали від реальності, задихалися в “сірій буденності”, то реалісти віддавали перевагу зображенню людей конкретних, зовсім не “героїчних” професій: селян, робітників, праль, дрібних службовців, лихварів, та ще й під час їхньої повсякденної праці.
Реалісти не боялися також зображувати потворних у своїй тупості й ницості людей різних суспільних станів. Були такі персонажі й у романтиків, досип, згадати Крихітку Пахеса з однойменної повісті – казки Е. Т. А. Гофмана. Проте реалісти це зловживали перебільшеннями, гротесково-фантастичними фарбами, знаходячи справжнісінький гротеск у реальному житті. їхні герої настільки переконливі, що в них можна впізнати риси реальних людей, яких читач бачив особисто. Це, наприклад, підлий і злостивий, нещадний до слабших і запопадливий перед сильнішими за нього бідл (найдрібніший службовець) Бамбл (“Пригоди Олівера Твіста” Ч. Діккенса) або п’яничка Мармеладов, який обкрадає свою сім’ю задля того, аби пропити гроші в найближчому шинку (“Злочин і кара” Ф. Достоєвського). Це було справжнісіньким “естетичним переворотом” реалістів – для них практично не існувало “нехудожніх”, низьких, заборонених тем і героїв.
Особливу увагу реалісти приділяли зображенню людини в суспільстві – література стала соціальною. Середовище “ліпить характер людини”, ніби скульптор своє творіння з глини чи гіпсу.
Однак тут існує і зворотний зв’язок – “створена” суспільством людина, у свою чергу, сама творить це суспільство, оскільки здатна брати свідому участь у його зміні.
Так, Жульєн Сорель (“Червоне і чорне” Стендаля) сміливо кидає своїм судіям звинувачення в тому, що вони судять його зовсім не за постріли в колишню коханку, а за те, що він, плебей-вискочень, наважився “видряпатися нагору”, проникнути до кастового вищого світу: “Я не мию честі належати до вашої касти, панове, у моїй особі перед вами селянин, що повітав проти нзькості свого стану… Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує на співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовищ, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом”.
Зображення персонажів реалістичної літератури вимагає від письменника доброго знання життя, адже певний тип людей найчастіше поводиться саме так, а не інакше. Іноді персонажі навіть “не слухаються” свого автора. Так, О. Пушкін якось висловив парадоксальну думку: мовляв, його Тетяна Ларіна, героїня роману у віршах “Євгеній Онєгін”, “узяла та й вискочила заміж”. Здавалося б. хто може завадити автору писати про свого, часто вигаданого, героя те, що він сам захоче? Однак усе не гак просто, адже для того, щоб бути реалістом, Tрe6a не порушити логіку розвитку образу. Саме тому російський письменник-реаліст Лев Толстой і закликав своїх колег “Живіть життям зображуваних персонажів, показуйте в образах їхні внутрішні відчуття, і вони самі зроблять те, що їм потрібно за їхніми характерами зробити”. Існувала навіть думка: аби написати роман, треба прожити життя.
Улюбленим романтиками “винятковим особистостям у виняткових обставинах” реалісти протиставили зображення “типових характерів у типових обставинах”.
Одним із провідних у художній системі романтизму був мотив утечі героя від сірої буденності. Куди ж цей герой “утікав”? Передовсім це могли бути якісь далекі екзотичні краї. Наприклад, у Дж. Байрона це місця “паломництва” Чайльд-Гарольда або вигадані східні краї, де відбуваються події його “східних” поем. Для А. Міцкевича таким екзотичним краєм став Крим “Схід у мініатюрі” (” Кримські сонети”) або історія його рідної Литви (“Гражина”, “Конрад Валленрод”). Зазначимо, що в останньому випадку історія теж виконує роль своєрідного прихистку романтичної душі. Тож романтики надавали перевагу зображенню історичних епох, передовсім Середньовіччя. Водночас варто зауважити, що хоча реалісти також не цураються історичного роману (“Саламбо” Г. Флобера), усе-таки художній час реалістичних творів – це переважно сучасне їм життя суспільства. І показовим у цьому плані є підзаголовок до роману Стендаля “Червоне і чорне” “Хроніка XIX століття”.
Окрім того, місцем утечі романтичного героя від буденності могла бути і якась вигадана країна, віртуальний світ, як, наприклад, Керепес або Джинністан у повісті-казці “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер” Е. Т. А. Гофмана. Натомість дія більшості реалістичних творів відбувається в реально існуючому, конкретному й добре відомому місці. Воно часто описане так наочно й достеменно, що дехто з дослідників навіть перевіряє номери будинків і квартир, згаданих у творах реалістів. І часто ті номери й навіть кількість вікон чи балконів збігаються. Так, одним з яскравих прикладів реалістичного художнього простору є Петербург Ф. Достоєвського, де замислив і здійснив свій жахливий злочин Родіон Раскольников – герой роману “Злочин і кара”.
Деякі дослідники навіть ходили маршрутами Раскольникова і переконалися, що Достоєвський ніде не помилився в назві вулиці, моста через Неву чи в нумерації будинків.
Потрібно зазначити, що час у реалізмі історичний і відтворюється з можливою конкретністю, адже одним із засадничих принципів цього літературного напряму став історизм.
Якщо романтизм був добою панування поезії, то реалізм – епоха домінування прози. Середина XIX ст. – період домінування реалістичного соціального роману. Саме цей жанр давав змогу найповніше відтворити картини життя суспільства та найглибше дослідити його проблеми, що й було одним із головних завдань реалістів. У іншому жанрі могли знайти втілення найрізноманітніші аспекти реального життя. Недаремно Стендаль вимагав від письменників підкорення “залізним законам реального світу”, а роман називав дзеркалом, “з яким ідемо великою дорогою. То воно віддзеркалює синь небосхилу, то брудні калюжі й вибоїни”, і якщо в цім дзеркалі з’являються не зовсім естетичні речі, то в цьому погрібно винуватити не дзеркало, а тих, кому потрібно упорядковувати шляхи…
За тематикою романи можна умовно поділити на: сімейно-побутові, соціально-побутові, політичні, історичні, психологічні, романи виховання, кар’єри тощо.
У реалістичному романі XIX ст. зазвичай глибоко аналізується психологія персонажів, що дає підставу вести мову про соціально – психологічний роман. Специфічні художні можливості цього жанру виявилися особливо співзвучними естетичним вимогам часу.
Творчість видатних реалістів-романістів Стендаля. О. де Бальзака, Г. Флобера, Ч. Діккенса, Е. Золя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого піднесла на новий, вищий ступінь найкращі традиції літератури попередніх епох. На досягнення реалістів орієнтувався і водночас від них відштовхувався натуралізм (творчість братів Гонкур і Е. Золя).
Приблизно від 1870-х років і до кінця XIX ст. в літературі починають з’являтися зовсім нові явища, які отримані узагальнену назву “ранньомодерністських” (від фр. moderne новий). Так, новаторськими тенденціями позначена творчість американського поета Волта Вітмена. Відчутні модерністські зрушення й у тогочасній французькій поезії. Творчість пізнього романтика Шарля Бодлера містить зародки символізму, які розвинули Поль Верлен. Артюр Рембо, Поль Верлен. Стефан Малларме.
Позначений полиском раннього модернізму й роман “Портрет Доріана Грея* Оскара Уайльда.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)