Українське літературознавство ХХ століття
Уже в перші десятиліття XX століття в українському літературознавстві працювали такі відомі дослідники, як С. Єфремов, М. Грушевський, А. Кримський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драйхмара, Л. Билецкий. З літературознавчими працями виступали Леся Українка, М. Дашкевич, М. Коцюбинський, В. Стефаник, А. Чайковський і інші. Одним з найвідоміших вітчизняних літературознавців початку XX століття був Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939 р.). Його фундаментальна праця “Історія українського письменства” (ІV видання, в 1924 р.) вигідно відрізнялася від всіх відомих
У передмові до головної праці свого життя З Єфремова затверджувала: “Історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з добутків письменства до її можуть входити тільки ті, які становлять не-минучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені
Письменство в цілому скрізь виступає захисником скривджених, розрадою від життєвої буденності, – тією втіхою, що піднімає дух людський, привчаючи його не за швидкоплинн і буденне боліти, а добувати високе й вічне з навколишнього життя, запалює його тим святим незадоволенням сучасністю, безперестану жене людство вперед і далі – всі вперед і далі”, – таку характеристику дав С. Єфремов письменству, надзвичайно високо оцінюючи його роль в історичному розвитку свого народу. Одним з перших у вітчизняному літературознавстві С. Єфремов запропонував власну періодизацію літературного процесу в Росії: доба національно державної самостийности (від самих древніх часів до кінця XІV ст.); доба національно державної залежності (кінець XІV – кінець ХVІІІ ст.); час національного відродження (кінець XVІІІ ст. – до наших часів). Інший, не менш вагомою фігурою в історії українського літературознавства перших десятиліть XX століття є Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 р.). Його фундаментальна праця “Історія нашої літератури” (1923-1927 р.) – “не тільки зразок дослідження відомого в 20-х рр. зводу старої нашої літератури (останній її тім завершується осмисленням літературного процесу України на грані XVІІ-XVІІІ ст.), а насамперед, ключ до дійсно наукового прочитання словесної творчості народу, реставрації її джерел і родоводу, аналізу усної й письмової спадщини українських авторів”. Принципово новим у підходах М. Грушевського до історії літератури свого народу є те, що він її джерела бачив не в XІV або XV столітті, як уважало чимало російських літературознавців у дореволюційні часи і їхніх послідовників у радянські часи, а набагато раніше. Аналізуючи український фольклор, різноманітні його жанри (обрядові пісні, легенди, фантастичні казки, приповідки, магічні сказання, заклинання тощо), учений дійшов висновку, що усна народна творчість українців зародилося ще в ІV-ІX століттях нашої ери. Саме вона стала праосновой письмової літератури, що існує з X-X – XІ століть
П. Кононенко відзначає: “Досить ознайомитися з розділами глав: поезія й слово, поетичний образ у слові, багатство синонімів у примітивних мовах, поезія й ритм, забава й праця, просторовий і вартовий ритм у творчості, початку пластики й тоніки, „настроение” значення хору й танцю, магічне значення ритму, а далі – пісня індивідуальної й колективна, головні прикмети родоплеменного ладу, диференціація поезії у зв’язку з її розходженнями й диференціацією суспільною, соціальною й культурною обстановкою української творчості, головні моменти в розвитку нашої словесності й цикли її традицій, інтернаціональн і національне – і стане очевидної новаторська суть методу дослідження”. Глибина аналізу, широта охвативания фактичного матеріалу, влучність спостережень, над текстами дає підставу для твердження, що М. Грушевський є творцем українського системного літературознавства, що користується різними прин-ципами аналізу (текстологичним, біографічним, культурологичним, соціологічним, історико-порівняльним, лінгвістичним, етико-філософським, психологічним, естетичним тощо). Здійснення вченим аналізу вітчизняної літератури свідчить, що він розумів її як історію еволюції досить розвитий художньої системи, естетично багатої за змістом і національної за формою
Серед досягнень українського літературознавства перших десятиліть XX століття слід зазначити роботу історико-філологічного відділу Всенашої Академії наук (ВУАН). Відділом із часу його підстави в 1919 році було видано 20 випусків “Записок”, пізніше “Збірників”, і ежеквартальника “Україна”, випуск яких припинився після твердження тоталітарних порядків у РОСІЯ наприкінці 20-х – на по-чатку 30-х років. Розвитку вітчизняного літературознавства сприяло створення в Харкові Інституту Тараса Шевченко (в 1926 р.), що пізніше став Інститутом нашої літератури ім. Т. Г. Шевченко АН України (у цей час Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченко НАН України). Учені цієї науково-дослідної установи займалися вивченням історичного розвитку національної літератури, психології творчого процесу, естетики художнього слова, поглиблено аналізували творчу спадщину класиків, зокрема Т. Шевченко, І. Франка, Лесі Українки. Високу оцінку серед науковців одержали праці з поетики “Наука віршування” Б. Якубского, “Мова й поезія” Б. Навроцкого, “Як будувати оповідання” М. Йогансена, “Поетика новели” Г. Майфета.
У вищих навчальних закладах працювали перспективні молоді літературознавці М. Зеров, П. Филипович, М. Драйхмара, які продовжували традиції старших поколінь українських учених. Їхні наукові досягнення були виразно представлені такими працями, як “Нове українське письменство” (в 1924 р.), “До джерел” (в 1926 р.), “Від Кулиша до Винниченко” (в 1929 р.) М. Зерова, “Шевченко й декабристи” (в 1926 р.), “Пушкін, у нашій літературі” (в 1927 р.), “З новітнього українського письменства” (в 1929 р.) П. Филиповича, “Леся Українка” (в 1927 р.) M. Драйхмари. В емігрантських колах Праги високої оцінки домоглася праця Л. Билецкого “Основи нашої науковою-науковій-літературно-наукової критика” (“Спроба літературно-наукової методології”) (в 1925 р.).
(2 votes, average: 3.00 out of 5)