Українська перекладацька школа, її найвидатніші представники та здобутки

Серед українських письменників було чимало тих, які успішно поєднували в одній особі дві грані обдарованості: видатного оригінального письменника і перекладача, назвемо кількох з них, які увійшли в цьому відношенні в історію української літератури. Таким прикладом був Михайло Старицький – видатний письменник і театральний діяч кінця XІX – початку XX ст. Він успішно переклав багато сторінок сербського народного епосу, переклав байки І. Крилова (сильно поглибивши їхнє соціальне звучання), переклав поезії О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова,

чимало переклав з лірики відомого польського поета-демократа середини XІX ст. Владислава Сирокомлі, а із західноєвропейських літератур переклав: казки Г.-Х. Андерсена, трагедію Шекспіра “Гамлет”, поетичні твори Джорджа-Гордо-на Байрона і Генріха Гейне. Старицький зробив декілька переробок з прози М. Гоголя (“Ніч перед Різдвом”, “Сорочинський ярмарок”, “Майська ніч, або Утоплена”) і з прози видатних польських письменниківдемократичного спрямування: оповідання Елізи Ожешко “Зимовий вечір” (у Стариці кого під тією ж назвою) і повість Юзефа-Ігнація Крашевського “Хата за селом” (у Старицького – мелодрама “Циганка Аза”). Своїм перекладам і переробкам Старицький неодмінно надавав українського національного колориту і глибини соціального звучання в демократичному дусі.

Талановитими перекладачами стали й відомі сучасні українські письменники: Максим Рильський, Микола Бажан, Павло Тичина, Леонід Первомайський, Дмитро Павличко. М. Рильський прекрасно перкладав з Пушкіна (поему “Євгеній Онєгін”) і з польської поезії – його переклад великої лірико-епічної поеми Адама Міцкевича “Пан Тадеуш” справедливо вважається найкращим у світовій літературі. М. Бажан блискуче переклав з грузинської мови поему Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”, зробив чимало дуже вдалих перекладів у галузі польської романтичної поезії XІX – XX ст. ст. (з Юліуша Словацького, Ципріяна-Каміля Норві-да, Ярослава Івашкевича). Леонідові Первомаиському належать дуже вдалі переклади з сербського народного епосу. Що стосується П. Тичини й Дмитра Павличка, то вони більше переіспадали з болгарської й польської романтичної поезії XІX ст. (твори Христо Ботева й Адама Міцкевича). П. Тичині, зокрема, належать своєрідні й художньо цікаві сучасні “переспіви” творів згаданих авторів. Щоб переконатися в тому, у чому ж полягає різниця між перекладацьким методом (максимальної наближеності до оригіналу) і сучасним свідомим високохудожнім переспівом, зупинимося детальніше на перекладах Максима Рильського і Павла Тичини з творчості великого польського поета XІX ст. Адама Міцкевича.

Ми, вже говорили про те, що в українському, та й світовому літературознавстві, велику увагу привернула перекладацька діяльність Максима Тадейовича Рильського (це стосується не тільки його перекладів з творчого доробку видатних польських авторів XІX-XX століть: Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, а і з французької поезії ХУІІ-ХХ століть: віршованої драматургії П’єра Корнела (“Слід”), Жана Расіна (“Федра”), Мольєра (“Мізантроп”), Едмо-на Ростана (“Сірано де Бержерак”), Віктора Гюго (“Король бавиться” і “Ернані”), а також поезії Гюго, Нікола Буало-Депрео (“Мистецтво поетичне”), Вольтера (“Орлеанська діва”) і лірики численних французьких та бельгійських франкомовних поетів: П’єра Жана Беранже, Альфреда де Мюссе, Теофіля Готьє, Стефана Малларме, Жозе-Марія де Ередіа, Поля Верлена, Жана Рішлена, Альбера Самена, Шарля ван Лерберга, Моріса Метерлінка, Фернана Мазада, Анрі де Реньє, Франсіса Жамма.

Досить тільки сказати, що у 20-титомному виданні творів М. Рильського його переклади з польської і французької літератур складають кожна по два томи. Проте кількість – це ще не найвизначальніший показник. Рильський, будучи при цьому і відомим теоретиком перекладацького мистецтва слова, неодноразово у своїх індивідуальних і колективних працях переконливо висловлювався з цього приводу. Він вважав, що при аналізі перекладацької майстерності того чи іншого поета, насамперед, постає проблема повноти й точності відтворення оригіналу. Близькість, зокрема, слов’янських мов, яка, на перший погляд, повинна була б полегшити роботу перекладача, становить якраз специфічні труднощі.

Приваблений зовнішньою, побічністю звучання окремих слів і навіть зворотів, недосвідчений перекладач починає домагатися абсолютної, буквальної точності в переказі оригіналу, але йому заважає різниця в наголосах і синтаксичній будові, внаслідок чого виникає важкий і незграбний текст. Такий перекладач забув, що читачі знайомляться тільки з його роботою, абсолютної точності вони оцінити не можуть, а штучний, громіздкий і невиразний стиль викладу (рідною мовою читача) викликає в нього знижене уявлення про художню вартість оригіналу. Ось чому найтала-новитіші й найдосвідченіші перекладчі завжди дають перевагу перед терміном точність термінові вірність, прагнучи, образно кажучи, відтворити, насамперед, “не букву, а дух художнього твору” . Щоб вдало розв’язати таке складне завдання, перекладач повинен бути не тільки поетично обдарованою людиною, не тільки вільно володіти двома мовами (тією, з якої, а особливо на яку він перекладає той чи інший художній твір), але й мати відповідні історико-філологічні знання, бо інакше він не зможе уникнути грубих змістових помилок. Досконалість перекладу, на думку Рильського, обов’язково передбачає існування якихось компонентів, конче необхідних для вдалого розв’язання певних творчих завдань, і першим з них не механічне відтворення тексту, по лінії його переказу, а сильне, творче ставлення до нього.

Кращі перекладачі дають не буквальні (що й неможливо), чи буквалістичні, рабські переклади, а переклади творчі, по змозі, проте, підкоряючи свою індивідуальність індивідуальності ангора. Підкреслюю, – по змозі, бо вважаю неможливим, як цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже, і сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здасться мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що зветься поезією. Інша річ, що бажано, щоб між автором оригіналу і перекладачем була внутрішня своєрідна дотепість, щоб перекладач не був ремісником, який перекладає все, що йому замовлять перекласти, щоб тут доконечно був момент творчого вибору.

Сміливість у трактунанні того чи іншого твору, уривку, навіть одного образу сама собі стимулює творчу ініціативу перекладача, його власний поетичний жест, майстерність і творчу індивідуальність. Це відбувається, звичайно, у певних межах, з великим почуттям міри, із зображенням рідкостей оригіналу, лише шляхом деталізації окремих фактів, деякого емоційного підсилення образу, додання епітетів-синонімів і порівнянь, які не випадають із загального плану розповіді. Так, характеризуючи історію виникнення міста Вільно в книзі поеми Міцкевича, Рильський пише:

У борах поставив він велике місто Вільно, Що вовком дивиться крізь темну гущину, І Ісмов ховаючи глибоку тайну І соснами свої боронячи границі.

Два рядки, хоч загалом і відповідають провідній думці уривку, повністю додані перекладачем. М. Рильський ніби знову творчо переосмислює цей образ і не може не внести у свій переклад тих порівнянь, які виникають у власній його уяві. І це стосується не тільки картин природи, а й визначень душевного стану героя чи моменту дії, особливо, якщо йдеться про відомого історичного діяча. Рильський знову вносить певні змістові доповнення в опис портрета; Тадеуша Костюшки (що висів в одній із кімнат сопліцівського дому) – та ж сама поема Міцкевича “Пан Тадеуш” :

Костюшко в краківській чемерці і при зброї, Із шаблею в руці та з поглядом героя. Таким він був, мабуть, коли заприсягав, Що все своє життя на той вівтар поклав. Де серце страдницьке великої вітчизни, І клявся осяйний, розчулений та грізний, Що прожене мечем трьох збройних владарів.

Юна героїня “Пана Тадеуша” Зося (у першому розділі поеми в Міцкевича тільки “стрімка, тиха й легка, як місячне сяйво”, а у Рильського, що заздалегідь знає її світлу й веселу вдачу, – “легенька й радісна у літній тишині, як сяйво місячне буває навесні”. Отже, Рильський і теоретично, і практично додержується тих перекладацьких настанов, які були у свій час дуже вдало сформульовані талановитим літератором-практиком і відомим теоретиком перекладацького мистецтва Миколою Зеровим в одній з його статей, де він “побажав би нашим перекладачам якнайкраще орієнтуватися в лексичних наших запасах, розрізняючи, по-старовинному сказавши, – слова “високого” та “низького” стилів і не допускаючи їх до безладної, антихудожньої мішанини”. На думку, М. Зерова, перекладачеві не треба забувати основного, що лежить і в галузі змістових, і в галузі формальних компонентів вірша. Так, перекладаючи Гюго, не можна пройти мимо його ефектного синтаксису, його блискучого ораторського апарату, не можна бути елементарно пристойного перекладу Верлена без максимальної уваги до його звукописних засобів “тощо”.