Україна як предмет ліричного переживання Тараса Шевченка
Ми цілком не згоджуємося з тією думкою, мовбито в Шевченка, в його національних поглядах, можна відрізняти два періоди: період, як український патріотизм був у нього, як каже д. Огоновський, з “старокозацькою закраскою”, і період, як він збувся тієї “закраски”, – себто: “перенявся живо гуманними ідеями товариства Кирило-Мефодіївського”. Тільки тоді начебто з’явилася в нього думка: “Хто взяв волю України?” і тільки тоді витворився в ньому “антагонізм до царизму” та “правдивий патріотизм український”. Як ми
Не вернуться Сподівані (козаки),
Не вернеться воля,
Не вернеться козаччина,
Не вернуться запорожці,
Не встануть Гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани,
(і через те Україна) –
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче…
І потім Шевченко пише такі твори, як “Сон” (другий “Сон”, 1847 р), де зве козацьку славу “великою славою”, “Чернець” (1848), “Не знаю, як тепер ляхи живуть” (1848), “Ой чого ти почорніло” (1849), “У неділеньку святую” (1849), “Швачка” (1849), “Заступила чорна хмара” (1850), “Буває, в неволі іноді згадаю” (де каже, що вкупі з козаками лягла українська воля”; 1850), – твори, що в них уславляє він тую ж таки козаччину. Таким побитом, Шевченко ніколи не зрікався своєї старовини, він своїм геніальним оком уздрів той пункт, з якого треба було дивитися на нашу минулість, і став на ньому. Його геній наштемповує ганебним клеймом тих, хто був “гряззю Москви” та “варшавським сміттям”, ганить Людей, Але він цілком обстає За загальним національним рухом, Що мав своєю метою загальнолюдську та національно-українську волю. Він не продає цих святощів за “шмат гнилої ковбаси”, який здався декому “вищою культурою”; він Виявів народної волі та національної самосвідомості (виявленої хоч би і в такій недосконалій формі, як гетьманщина, Січ) не зрікається задля руйнівничого Деспотизму Того “Первого” і тієї “Второї”, про яких він каже у своїм “Сні” і до яких ми літ з десяток назад прочитали (ой сором!) по-вкраїнському написані грубо-підлесливі оди, що нагадали нам старі панегірики українським панам або “Оду до князя Куракіна”. Ні, Шевченко не відривається від нашого історичного грунту, бо знає, що сього не можна робити, бо бачить добре свій національний стяг тоді, як його ніхто ще не бачить; бо він, Шевченко, є фокус (світозбір), що в ньому зійшлися всі промені народного розуму, почування та сподівання; бо він є той, що сам один у своїй душі містив усе те, що містили мільйони намученого неволею вкраїнського народу, бо він є той, кого ми звемо – геній.
Невважаючи на дрібні вади в його творах, Шевченко своєю національною самосвідомістю є геній, А своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відродження свого рідного краю Є з’явищем феноменальним, єдиним, може, на світі. В той час, як його попередники ледве насмілювались у своїх творах згадувати про вкраїнську самостійність, а коли й згадували, то розуміли її не як самостійність нації, а як самостійність (дуже невелику) Частини “єдиного и неделимого русского народа”, самостійність з Ласки Сього “єдиного” народу, чи тобто “старшого брата”, – Шевченко виразно становить у своїх творах самостійність нашу Як нації.
Він спершу обнімає оком усі слов’янські народи і розуміє їх як одну сім’ю, народи ті вважає за братів і плаче гіркими сльозами, бачачи, як вони роз’єднались, як “старих слав’ян діти впились кров’ю” (“Гайдамаки”). Він бажає:
Щоб усі слав’яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди
І єретиками.
Отакими, як Констанський
Єретик великий!..
Мир мирові подарують
І славу вовіки!..
(“Посл. до Шафарика”)
Він дякує Шафарикові за те, що той звів “в одно море слав’янськії ріки”, – показав їм шлях до єднання, до спільної діяльності, показав їм спільну мету. Нема чого доводити, що Шевченко признає за кожним слов’янським народом право на цілковиту національну самостійність і насамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з московського боку і зовсім не спиняється перед марою того “єдиного неделимого”. Бувши прихильником цілослов’янського єднання та братання, він скоро забачає, що таке єднання з одним братом, з москалем, стає вже не братанням, а неволею, – зараз же повстає проти всяких “единств та неделимостей” і не вагається обвинуватити Богдана Хмельницького за те, що підхиливсь він під московську руку:
Ой Богдане, Богданочку,
(каже Україна)
Якби була знала, –
У колисці б придушила,
Під серцем приспала!
Поет гостро виступає проти всякого деспотства взагалі (див. “Царі” та ін.) і проти деспотства тодішнього російського режиму – зосібна. Він малює нам образ цього деспотства в своїй поемі “Сон”, оповідає про страшні кривди, які вчинено Вкраїні, і виразно бажає, щоб вернули їй природжені її права як нації. Він бачить, що до такого становища, в якому стоїть Україна, довели її власні ледачі проводирі, і не вагається здатися непатріотичним, сказавши землякам:
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?
То й побачите, що
Ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани! (“Посланіє”)
Це одначе не перешкоджає йому оступатися за тих із сих гетьманів, у яких він бачив виразну думку про національну самостійність українську. Так, він уславляє за се Петра Дорошенка (“Заступила чорна хмара”). Але він небагато таких бачить, і та річ, що деякі з них уміли “ляхів трощити”, зовсім не веселить його так, як перших письменників. Зовсім не так, як Квітка або Гулак-Артемовський, радить він землякам не радіти з своєї начебто переваги над Польщею:
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила! (Звідти ж).
Таким чином, не радіти, а хіба сумувати треба з сього випадку, бо ані ляхам, ані українцям з нього користі не було і нема: обох се довело тільки до неволі національної:
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили?
Сміливо зве поет своїх земляків рабами, сміливо обвинувачує їх, а не кого іншого, за ту недолю, яку терпить рідна країна:
Гірше ляха свої діти
Її розпинають!
Поета не одуриш ніяким позверховним патріотизмом. Галушковим патріотам, велико йому ненавидним, він одмовляє гостро не один раз, нарешті малює їм такого “патріота”:
Потомок гетьмана дурного,
І презавзятий патріот;
Та й християнин ще до того.
У Київ їздить всякий год.
У свиті ходить меж панами,
І п’є горілку з мужиками,
І вольнодумствує в шинку.
Отут він ввесь, хоч надрукуй!
Та ще в селі своїх дівчаток
Перебирає. Та спроста
Таки своїх байстрят з десяток
У год подержить до хреста.
Та й тілько ж то. Кругом паскуда! (“П. С.”)
Ні, галушкового патріотизму, того, що так багато було його в перших наших письменників, Шевченкові мало, навіть зовсім не треба, іншого вимагає він од українців:
Розкуйтеся! Братайтеся! –
Каже він. “Розкуйтеся” – себто киньте бути “гряззю Москви” чи “варшавським сміттям”, дійдіть до свідомості, що ви є сини великої самостійної нації, не хиліться ні перед Москвою, ні перед Варшавою, дбайте про те, щоб досягти національної самостійності. А що таке національна самостійність? Шевченко розумів її цілком оригінально і – се найважливіше – не помилявся, так її розуміючи. Нація була в його розумінні сім’єю з рівних людей-братів, і тільки тоді, коли всі люди (а не деякі тільки), будуть справді вільні, коли
Не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами,
Без гвалту і крику,
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села. (“Радуйся ниво…”), –
Тільки тоді можна назвати націю вільною. Ось через віщо поет, закликаючи “не забувати Матері”, кличучи небесні кари на перекиньчиків, на тих, хто продає своїх дітей у різниці москалеві (“За думою дума”), – вкупі з тим повстає проти всіх вигаданих проміж людьми загородок та закликає панство:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай Мати усміхнеться,
Заплакана Мати! (“Посланіє”).
Тільки тоді, як не буде ні пана, ні мужика, а буде одна цілонародна освічена вкраїнська сім’я, тільки тоді можлива національна самостійність українська, тільки тоді:
Оживе добра слава,
Слава України (“Посланіє”).
Такий шлях показує поет своїм землякам до національної волі: широка реформа межилюдських відносин – ось єдиний спосіб здобутися її. Помилкою буде думати, що Шевченко міг би вдовольнитися, наприклад, тільки визволенням з кріпацтва та що вищенаведені його слова не мають ширшого значення. Ні, він сміливо відкидає всі, і найсвятіші на погляд форми людської громадськості, скоро впевниться, що вони не годяться з правдою та шкодять людям. І саме в тих формах, що досі існують на’ світі, він і не бачить правди:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня!
(“Неофіти”, VII).
Інший лад громадський, інша, а не сьогоденна попівськополіцейська правда уявлялася поетові, як він казав у “Заповіті”:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Ця сім’я нова, вільна буде тільки тоді, як
Люди виростуть. Умруть
Ще незачатії царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі!
Ніщо не мусить спиняти таку реформу межилюдських відносин на Україні, – навіть те, що найглибше завсігди пускає своє коріння у народну душу, – церква мусить бути реорганізована. Тому Богові, якого виявляють попи, Шевченко не хоче вірити, тієї церкви, яку ті попи заснували, він не хоче:
Рай у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі!
(“Зацвіла в долині”).
Сьогочасна “церква-домовина” мусить бути розвалена, щоб замість неї стала інша, вільна церква:
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
І ось тільки тоді, коли люди зробляться вільними братами, коли неправда не пануватиме на нашій землі, коли Пан Та Мужик. Зникнуть – тільки тоді й можлива національна воля на Вкраїні. З сього, звісно, виразно виходило, що коли хочемо визволитись з національної неволі, то мусимо працювати на користь темного народу, пригніченого лихою долею, а коли сього не робитимем, то з усієї нашої роботи нічого не вийде, опріч порожнього галушкового патріотизму.
Такі, коротко кажучи, національні думки Шевченкові. Як бачимо, і в них нема національного шовінізму, нема галушкового патріотизму, але також нема й трішки того рабського духу, який добачали ми в його попередників. Завсігди і скрізь у Шевченка український народ – самостійна вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. І ось ця поетова самостійність, оця його ворожість до рабства примушує його ненавидіти се рабство всюди, де він його бачить, – хоч би в рабстві був і його ворог. Тим у Шевченка нема й крихти Національного Ворогування ні до москалів як до нації, ні до ляхів. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулості, але знов не проти польської нації. І в вірші “Ляхам” він каже ляхові:
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай,
І знову іменем Христовим
Возобновим наш тихий рай!
Як це все далеко від диких поглядів на польську справу у Квітки або в Гулака-Артемовського!
Таким чином, ми бачимо, що Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежності української яко нації і вкупі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до інших націй себто: висловив дещо зовсім нове, зовсім нечуване з уст у його попередників, українських письменників. Своїм словом поет розвіяв ту темряву з усякої неправди, яка обіймала досі питання про нашу національність, і поставив замість тієї темряви своє світло. Він був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові. Яке велике є те діло, що він зробив, можна зрозуміти тільки тоді, коли ми зрозуміємо, яка темрява царювала в нас до Шевченка.
Михайлюк Любомир Іванович
(1 votes, average: 5.00 out of 5)