УКРАЇНА В ОГНІ – ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО – ЛІТЕРАТУРА XX ст

11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX ст.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

УКРАЇНА В ОГНІ

Кіноповість

(Скорочено)

У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та до­машнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на кар­тині, родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала “Ой пі­ду я до роду гуляти”. Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасово, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсяк­денних турботах десь було, а якоїсь гарної нагоди

доводилося пригуб­лювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її.

Шумить, гуде Тополівка.

До Лавріна Запорожця приїхали гості.(…)

Один-Роман Запорожець. (…)

Другий – Іван, воїн. (…)

Третій – славний чорноморець Савка Запорожець. (…)

Четвертий – Григорій, майстер урожаю.(…)

У п’ятого сина діточки зелені.

Співає, легко посміхаючись, п’ятий Запорожець, Трохим, обнімаючи трьох маленьких дітей – двох хлопчиків і одну дівчинку, – та у жінки двоє.

І дочка Олеся – всьому роду втіха.

Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів,

чарівних вишивок і пісень. Всі співали. Багато думок промайнуло у матері. Усе життя ніби проплило перед очима. І материнське горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними діточками, на громаду, на державу. Та повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони, добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею. І ось з’їхались на­решті вони до рідної хати, щоб ушанувати її материнську старість – п’ятдесят, та ще й п’ять років! (…)

– Спасибі вам, діточки, що побачила вас укупі хоч раз за стільки літ. Все ніколи та ніколи, широкий світ настав. Пошли ж вам, Боже, щасли­ву долю та сили в руки, щоб виповнити свій довг перед миром. (…)

– …Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої…

Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжачи за синами, та вже не було її чути. Уже потонули слова ті в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множество людей виходило з се­ла на війну. (…)

Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: “Ой тату, тату!” Побіг Трохим за бра­тами. Повіз старий Запорожець п’ять синів на війну. (…)

З дня на день мали увійти фашисти. Олеся стояла “біля холодної криниці край села” і проводжала сумним поглядом військові частини, що відступали. Ворожі літаки бомбардують міст.

Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні од­ній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на сті­нах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну… (…)

До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчи­на, аж з-під Кам’янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах.

– Спасибі, дівчино. Прощай, – промовив він, одриваючись од відра.

– Щаслива путь… постій… Слухай, – сказала Олеся тихо, дивля­чись на танкіста глибокими скорбними очима. – Я тебе щось попрошу. (…) переночуй зі мною. Вже наступає ніч… коли ще можна, чуєш?.. – Вона поставила відро і підійшла до нього:

– Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, заму­чать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною… – При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.

– Я не можу ночувати з тобою, – сказав Кравчина чесно і одверто. – Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.

– Ти наш.

– Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой.

– Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!

Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину ніде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.

– Ну, як же? Ну, добре…

– Ото моя хата.

– А де твої батьки? – раптом збагнув він.

– Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні.

Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє. (…)

Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.

– Знаєш, Василику, – шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, – коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?

– Правда.

– Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

– Правда. (…) я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою… Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від го­ря і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плес­тимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрас­на ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша до­ля, і ти мене прости, – сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.

– Прощаю, – сказала Олеся, – тільки найди мене.

– Найду, – сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. – Коли ж так станеться, що не найду, – може, уб’ють мене, чи вибухну я десь, мо’, на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам’ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, – стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога… Олесю, – сказав Василь, подумавши трохи, – який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.

– Я тебе простила. (…)

Гітлерівці входили в село, в’їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, заку­рені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров’ям. Грали на губних гармошках (…) щось німецьке. Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвисту­вали. (…)

Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:

– Здраствуй, матка! Молока, пожалуйста!

Ріжуть свиню.

Другу.

Третю. (…)

Висаджують сінешні двері. (…)

З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Буда­пешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й ра­би, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п’ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер! (…)

– Цю землю можна їсти! На! їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! – Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, протяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвал­тувань.

Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідли­вістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і дав­ня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. (…)

Ернст фон Крауз навчав свого сина, як треба поводитися з поневоленим народом.

– (…) Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи ні прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вмінні прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин! Тому серед них так багато зрадників… (…)

Дехто з хлопців вирішив, що війну можна пересидіти в клуні.

У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике това­риство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетвори­лась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не пома­гало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман. (…)

Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.

– Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!

– Павло?

– Он іде до хати!

Купріян Хуторний немов скам’янів. Збентежилась трохи й решта.

– Гляньте, Павло і Гаркавий Іван!

Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках.

– Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! – усміхнувсь Купріян, не­мов випивши чарку гіркої отрути.

– Я не поліціянт. Я охорона порядку, – промовив Павло нові чужі слова.

– Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! – Купріян кинувся до сина з кулаками. (…)

– Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О, страмота! (…)

– Кидай зброю!- спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купрі­ян упав з тяжким стоном додолу.

– Гальт! Руки вгору! Виходь! – гукнув німецький єфрейтор, з’явившись на порозі якраз в момент пострілу.

– Тікай, Миколо, – гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.

– Доню моя… Моя дорога… Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан…

Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапи­лось. (…)

Потім зупинилися. Микола запевняв, що треба десь шукати партизанів, що ніхто не зможе пересидіти війну в клуні, але хлопці все одно стояли в не­рішучості: хто ж його знає, чи його йти, чи не йти. У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідпові­дальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. (…)

І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв.

Уже вели побитих дезертирів і оточенців в синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу.

– Ну, собако! Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець!

– Іди, йди, – пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів.

– Ух ти, убийбатько! Іуда!

– Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись!

– Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину!

– Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?

– Русі Замовкни, свиня! – гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині.

(…) Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.

– Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося – не малою, великою кров’ю на території, – тихо про­мовив він до портрета. – Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам… Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше без­смертя! Важка доля народна… чую смерть.

Почувся стук у двері.

– Прощайте, йдуть, – Лаврін повернув портрета до стіни й поставив долі. (…)

Німці позганяли селян на збори, щоб громада сама обрала старосту, але вони сказали, що немає такого, хто був би старостою. Фашисти загнали лю­дей у ставок, і вони стояли по горло у воді. Жінки плакали. Згодом у топільчан виникла думка вибрати старостою Лавріна Запорожця. Вони почали його вмовляти.

– Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.

– Кому, як не тобі, Лавріне, – гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих. (…)

Саме тоді, коли Лаврін змушений був погодитися на ганебну посаду, невідомо звідки з’явився куркуль Григорій Заброда.

– Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт, повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу мож­на написати про мої страждання! І ось прибіг, – Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, – грізно сказав Заброда. – Який же він ста­роста. Він же мене виселяв до Сибіру! (…)

– Фатер! Ідея, – сказав Людвіг. – Це чудесний начальник поліції!

– Поліцай! Ідея… Да. Альзо, будеш начальником поліції! (…)

– Русе! Подайте один одному руки. Ну! – почервонів од гніву Ернст фон Крауз.

Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.

Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очере­тами туман і дим. (…)

По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі ти­сячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою вели­чезні журавлині ключі. (…)

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. (…)

Тим часом старості Лаврінові Запорожцю доводилося виконувати свої нові обов’язки.

– Пожалійте людей, тату. Що ви робите? – Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.

– Яких?

– Нащо ви людьми орете?

– Вони мене на це обрали. (…) Не хотіли ярем, треба було битися за волю.

– Не могли всі битися…

– На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде – вмре.

– Тату, вони вас уб’ють.

– Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб’ють, уб’ють німці. Не вб’ють німці, наші, повернувшись, уб’ють. Фашистський прихвостень… Жалько людей… А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!

Начальник поліції Заброда розумів, що Лаврін не міг перетворитися на німецького блазня, відчував, що той веде подвійну гру, і говорив про це фон Краузу.

– Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь. Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-оті.. (…)

За наказом фон Крауза Лаврін Запорожець складає списки молоді для відправки в Німеччину, до них він вніс і рідну дочку Олесю, щоб не викликати підозри в німців.

– Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, – тихо промо­вив Запорожець, підійшовши до Крауза,- Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть.

– Що ти, Лаврін?

– Пишіть дочку. Сила прикладу велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу.

– О, Лавріне, ти переміг мене, – сказав схвильовано Крауз. – Я хотів просити тебе про дочку.

Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав. (…)

Удома Лаврін викликав Мину Товченика й попросив його передати листа партизанам. Мина спочатку пішов додому і звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові спішно запрягати коня. Приятель сина Павло Хуторний непомітно забрав Лаврінового листа.

Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. (…) Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову ма­терину руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі:

– Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А ко­ли вернуться наші з війни, передайте… Ой, не вернуться, мамо…

Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, ще вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері.

– Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і ли­хая поруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя… – тужила мати Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє.

– Не вернуться, мамо. Не побачу я вже ні Романа, ні Василя… Рознесе нас по всьому світу, хто збере нас, матінко? Хто? Хто нас покличе? Мамо, мамо!

– Збере. Вір, донечко, як би тобі не було важко, вір, надійся, віруй, дитинонько моя.

– О, матінко, які ж ми нещасливі! Яка нещаслива земля наша! Плакали люди навколо. Прощалися матері з дочками, сестри з братами-каліками та малими дітьми.

Плакали обідрані, покинуті діти, розлучалися з матерями, розки­дало їх на всі сторони. (…)

Коли жандарми поставили перед фон Краузом Лавріна Запо­рожця, побитого, у порваній одежі і знесиленого нерівною бо­ротьбою, Ернст фон Крауз трохи не збожеволів од сказу. Проте він стримав себе, почуваючи, що одна хвилина гніву вже може погубити його. Важко дихаючи, блідий, він дивився на Запорожця і довго не міг вимовити слова.

– Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизан­ський загін? – спитав він несподівано спокійним звичайним тоном.

– Да.

– Ти послав партизанам ось цього…

– Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по до­розі охорону і забрали до себе молодь. (…)

– Ай, як я ненавиджу тебе, слов’янська собака! – важко задихав фон Крауз. – Ой хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни!

– Не виберешся. (…)

– Посадити на ніч за дріт! – наказав він жандармам.

Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд. (…)

У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної.

(…) – Раби… Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, – не втихала Христя.

– Христе, тікаймо! – твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.

Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невіль­ники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. (…)

За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав. На темне небо повиходили зорі.

Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте, вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.

“Що смерть моя і смерть моїх дітей? – думав Запорожець. – І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю..”(…)

Лаврінові почувся жіночий гук, то Мотря Левчиха прийшла передати йому щось поїсти. Заброда вбив цю жінку.

– Се ти вбив? – тихо спитав Запорожець.

– Кого? – Заброда оглянувся. – А, Левчиха… Та що Левчиха? Мені тебе ось жалько. Ой, болітиме, Лавріне! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно. Жалько. (…)

Далі вони не витримали і вчепилися, схопивши один одного за руки через дріт. Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один одного через дріт. (…)

Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю. (…) Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради.

Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум’яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної.

Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів. Вони то одходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і промовляли один до одного, і знову хватали один одного, і вдивлялися один одному в блиск очей і зубів у темряві.

Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть. (…)

– Подай мені хліб, чуєш? Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його.

– Не подам!!! – осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку.

Запорожець неначе скам’янів увесь. Він побачив свою смерть – ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенула­ся у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.

Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху.

– Стій, собако! Не смій топтати! – прохрипів він і страшно блис­нув очима. Заброда спинився.

– Га?.. Ага!.. – несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повер­нувся до Запорожця.

І кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми, обня­лися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув.

Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вче­пився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту.

Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротицу, Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав’язав йому на жилува­тій шиї смертний вузол.

Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого. Він виривався на свободу.

– Гальт! – гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев’яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на заго­роді.

– Гальт! – гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів його зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офі­цер умер в одну мить.

Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в ли­це десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою.

Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь – увесь в крові, гарячий і натхненний.

– Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей!

Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не іс­нувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, ту­ди, де було закопано зброю.

– Ні кроку назад! Вперед, за мною вперед!

– Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємо! Огонь! – ревли поліцаї.

Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити. (…)

Дівчатам-тополівчанкам удалося втекти з німецького поїзда, але згодом їх наздогнали й повернули.

(…) Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли довго по полю, потім байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони па­дали, біжучи, й знову бігли. По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору.

Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними поїздами вивозились до Німеччини невольники з укра­їнської землі. Ешелон спинився на маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід.

З товарового вагона виглядали чоловіки. Жовті, виснажені, него­лені, биті полонені люди з концентраційних таборів, оточенці, дезер­тири й так собі небораки, позбавлені волі й закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини. (…)

На останній українській станції Олеся і Христя втекли. Шлях їм перетнула ши­рока ріка.

(…) – Прощай, Христе! Прощай, я плавати не вмію! Що ж мені ро­бити, Христе?! – тужила Олеся, бігаючи, заломивши руки, понад бе­регом річки, вздовж очеретів. Христя перепливала річку. Вона була вже посередині.

– Вони вже біжать до мене, Христе! – кричала Олеся. – Я чую їх свисті Мамо, матінко, Василю! – Олеся оглядалася навкруги.

– Ага, ось вона! Тікати?!

Три німецькі жандарми вхопили її й зірвали з землі. Олеся вирвалась од них і припала до землі. Вона хотіла взяти жменю землі. Вони схопили її за руки.

– Дайте мені хоч жменю землі! Прошу вас!

– Для чого?

– Рідна земля моя.

– Це наша земля, українська дура, – процідив крізь зуби жандарм і повалив Олесю. – Одійдіть…

Страшно помстився фон Крауз за смерть свого сина. Він власно ручно перестріляв усіх поліцаїв, крім двох, Івана Гаркавенка і Устима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах.

Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасти ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачі в огонь, услід за дітьми і згорали в полум’ї страшного німецького суду. Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес. Повішені дивилися вгору з страшних своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю незабутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до і лісу, в очерети, в потайні ями, – все загинуло.

Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих ла­гідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.

Світало. Тихо. Аж ось промчалися по мертвій вулиці два вершни­ки туди й назад. В горіле селище в’їжджав невеликий кінний парти­занський загін. Видно, здалека прибули народні месники. Коні були стомлені, в милі. Тільки вершники не знали ніби втоми. Все огляда­лись, тримаючи напоготові зброю. Стали. До тихої криниці під вербою; де колись Олеся воду брала, під’їхав вершник Роман Запорожець, командир партизанського загону.

Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м’якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і нечуване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому жорстоку свою печать. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна. І от, мандруючи в глибокий рейд, заскочив він до рідного села.

Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не мліє в тривозі – де ви, де ви?!

– Гей! Хто живий? Озовися! (…)

Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, від­чинивши ляду, промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа – материна. Кинувся Роман у яму.

– Мамо!

Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір.

– Синочку!.. – і вмерла. На другий день повстав увесь район.

– Партизани!

Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець.

Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно.

Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.

Утікши з концтабору, Лаврін Запорожець пішов до партизанів. Проте вони зустріли його вороже, бо знали про його службу в поліції, а про Лаврінів план визволення юнаків і дівчат, яких фашисти відправляли до Німеччини, ніхто не відав. Ніхто не знав також, що довелося пережити Запорожцю, коли вороги дізналися, яку подвійну гру він увесь час вів.

Лаврін зрозумів, що настала його остання хвилина. (…)

– А по-моєму, ви показилися… Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії. – Терпка гіркота і біль почулась у голосі батька п’яти синів.

– Що він меле?

– Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяж­че смерті у сто крат?..

Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів роз­будили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!

Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер зі сходу.

– Товариш командир! Партизани з-за Дніпра!

– Ур-ра! – лунало в лісі.

До Гулака під’їхав Роман Запорожець.

– Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть?

– Батько твій, синку! – узнав Запорожець свого сина. – Гітлерів­ський прихвостень…

І Лаврін Запорожець упав непритомний. (…)

У Німеччині Олеся випадково потрапила на роботу до будинку родини офіцера Ернста фон Крауза. Однак думкою дівчина була в Україні.

(…) Вона линула над нею до батька, до матері, до братів, до Васи­ля, що десь далеко-далеко проливають свою кров за рідну землю. (…)

В одному з жорстоких і кровопролитних боїв Василя було тяжко поранено. Олеся втекла з будинку фон Крауза.

(…) Багато лихих надзвичайних вітрів носило Олесю, мов піщинку в пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплу­таних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кри­чало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду. (…)

Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була над­звичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.

Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.

Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстрі­ляєте п за аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше. (…)

Діставшись до рідних місць, Олеся випадково зустрілася зі своєю подругою Христею. Вона з болем розповіла Олесі, як їй довелося стати дружиною капітана італійського карного загону Антоніо Пальма, як потім, скориставшись нагодою, утекла від нього, потрапила в полон до парти­занів…

Коли прокурор партизанського загону Лиманчук узнав, що парти­зани захопили в полон жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і за­раз же заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. (…)

Коли її вели на допит, вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати… Земля невблаганно тягла її до себе, земля. (…)

Вона йшла серед дорогих своїх рідних людей чужа і ворожа. Вона була вже окрема од них. їх могутня ненависть до окупантів і до всього, що зв’язане з їх клятим іменем, спустошила її. їй захотілося вмерти. Вона спотикалась.

Глянувши на неї, прокурор Лиманчук зразу ж розкусив її геть всю. Він побачив у її очах зловісне полум’я ненависті до Радянської влади, якісь приховані таємниці і темну, замкнену ворожість до себе. (…)

– (…) Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьків­щини? Де? Нема? Кажи!

– Нема.

– Все! – закінчив Лиманчук.

– Нема, – повторила вона, і раптом немов передсмертна блискав­ка освітила всю її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні по­жеж, тікаючи од німців через всю Вкраїну – попалену, розбиту, по­руйновану, обездолену.

– Слухайте, – сказала вона тихо. – Я знаю, що мені не вийти звід­си живою. Щось мені тут ось, – вона поклала руку на серце, – каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретив, зле і незакон­не, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний.

– Годі, повія!

– Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, – сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню мить щось найголовніше. – Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене знищити як огидне, небажа­не явище, яким я дійсно є. Але це не все. (…) Я пам’ятаю вас. Ви прош­мигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись так голосно й гадко. Я плакала тоді і, плачу­чи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви сказали мені. Ви назвали моє питання провокацій­ним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираете мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати.

– Товариші, – сказав Лиманчук, почервонівши од особистого гніву і образи.

– Постійте, голубчику, – сказав раптом командир загону. – Як тебе звуть? – звернувсь він до підсудної.

– Христина.

– Прізвище?

– Хуторна.

– З Тополівки?

– Так.

– Е, та це ж Купріянова дочка, Хуторного!

-Дядечку! – Христя кинулась до командира і впала перед ним на коліна, обливаючись сльозами.

– Тополівська, чи бач. Е, нема вже ні Тополівки, ні Купрія, ні братів. Пожерло лихо, – зітхнув командир. – Пождіть, я сам її допитаю, – сказав він і повів Христю в ліс.

– Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і жи­вем. На снідання ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Ні­чого, дівчинко. Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеть­ся і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і буде­мо добрими, як були – ще добрішими станемо.

– Дядечку!

– (…) Одне тільки скажи мені, як рідному батьку, – шпіонка ти чи ні? Коли шпіонка, розстріляєм тихенько, щоб не мучитись тобі все життя в трутизні зради, бо це непростимий гріх. Ніщо у світі тебё не простить. Не шпіонка…

– Клянуся вам святою нашою землею – ні!

– Ні. Ну й слава Богу. А те все якось обійдеться, дівчинко. (…)

– Це і все. Я йду помститися, Олесю, – сказала Христя. Вона була бліда од спогадів і врочиста. – Вони вдунули в мою душу помсту, і й ожила. (…) Я йду вже другий день. По дорозі, думаю, зайду попрощатися з рідним хатищем. Аж ось ти. Розкажи мені про себе.

– Колись, мо’, розкажу, якщо не можна буде забути. (…)

Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати.

Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати; машини. Люди ховалися в льохи.

– Поможи вам, Господи!

Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів.

– Привітайте, синочки, рятуйте нас!

Простягали з ям руки до неба. Материнські очі світилися сльозами надії. (…)

Військо входило, в’їжджало в село і мчало далі вперед. Бійці пролітали на танках, машинах чи просто бігли, гаряче і голосно дихаю­чи. Вони ще не вийшли з бою, очі їх дивились далеко вперед і горіли лютим огнем. (…)

Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. (…)

З темних льохів, з брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. (…) Багато бачили вони такого забороненого для людських очей, що не забудуть і по­томки в віках. (…)

Та не пощастило цього разу старому німецькому вовкові втекти од Запорожців. Уже не одним, а двома загонами переслідували фон Крауза Лаврін з Романом. І партизанські загони вже були не ті, що на початку війни. Все, що було в загонах випадкового, в’яло­го, зайвого, – все було зметене з лиця землі – зрадники, ледарі, шкурники. Множество безстрашних загинуло в битвах, замучено в полоні. (…)

Запорожці переслідували його по п’ятах. Вони почали вже йому снитися. Одного разу йому приснилося, як він, полковник Ернст фон Крауз, стояв зв’язаний по руках і ногах перед Лавріном Запорожцем оточений страшними його партизанами, як звелів Запорожець вико­лоти йому очі, одрізати язика, вирізати свастику на грудях і на лобі, як прострілював він йому голову, живіт, груди і кидав у вогонь пала­ючої своєї хати.

З тяжким стогоном Крауз схопився з постелі.

– А, українська собака! Ти мені будеш снитися, терзатимеш мою душу вві сні! (…)

Так з вогнем і мечем метався українськими просторами фон Крауз, переслідуючи Запорожців, рятуючись од Запорожців, втікаючи від них, оточуючи й душачи їх, поки, нарешті сам, оточений, не став перед Лавріном і Романом Запорожцями, хитаючись неначе п’яний. (…)

– Ні, я не дозволю тобі падати, сучий ти сину, – сказав Запоро­жець Краузу, коли той, не витримавши погляду, захитався, готовий упасти. – Не одвертав ти підлого свого погляду од страждань і смер­ті людей наших, не одвернешся і від народного суду. Стоятимеш, по­ки не поламав я тобі ноги, дивитимешся мені в обличчя!

І, поставивши перед собою фон Крауза, Запорожець розмахнувся і вдарив його по морді. (…)

Лаврін оглянувся. Партизани стояли навколо нього – українські, російські, казахські, татарські, киргизькі його сподвижники й брати. Серед них виділявся один. Він стояв наче дерево після бурі. Не було на дереві ні цвіту, ні листя. Все зірване і занесене невість-куди. Сірий попіл упав на партизанський чуб, і безмовна пустка застигла, здава­лося, навіки в нерухомих його очах. Два роки ходив він у бої і в найодчайдушніші засади, та смерть незмінно відступала перед ним. Четверо дітей, дружина, старенькі мати і батько, і всі сусіди його, роз­дягнуті геть, згоріли в старій дерев’яній церкві вночі, посеред палаю­чого села. Згорьовані їхні крики в огні, що потрясли всю його душу, ніколи вже не дадуть йому ні покою, ні забуття. Тяжко поранений, з обгорілою головою й руками, чудом відповз він від німецького вог­нища до партизанів, і відтоді вже ні куля не брала його, ніщо – така сильна була в ньому жадоба помсти. До нього й звернувся Лаврін:

– Тобі вже нічого втрачати на цьому світі. Одведи убивцю в ліс, щоб ніхто не бачив, як повернув ти йому все, що приніс він на нашу землю.

Так загинув Крауз. (…)

Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і дивився в бінокль. Коли недобита німецька піхота ринула в пролом, що утворився, він розвіяв її вщент, але бій припинився ненадовго. Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від важкості ворожої артилерії, задихав, задимив, як вулкан. Заревли над головою літаки, а вдалині з-за горбів виповзали вже танки. (…)

– Бийте, бийте, хлопці. Не жалійте ні одної тварюки! – кричав Кравчина, працюючи вже на батареї пораненого Якимахи як боєць.

Багато танків розбили й спалили товариші в цій атаці, багато німців убили зовсім близько перед очима, очі в очі, крик у крик, – нічого не пожаліли.

Всі відзначилися до одного чоловіка. Кожний пролив кров воро­га, і танки жарко палали перед трупами своїх хазяїнів високими, аж під саме небо, багаттями. Німці не витримали і подалися в нестямі назад. (…)

– За що ми б’ємося? За що умираємо? – голос Кравчини затрем­тів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання переда­валось бійцям. – Вороги наші б’ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн, і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться український селянин? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б’ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, – за Батьківщину.

– За Батьківщину, – глухо зітхнули бійці… Кравчина вдивлявся в обличчя своїх дивовижних воїнів. Не прості люди стояли перед ним, ні. Ті, що пройшли з трудами, гнівом і найтяжчими боями всю Україну, Дон і волзькі степи з незабутніми розлуками і зустрічами. Ті, що здивували весь світ під Сталінградом. Ті, що бували в надлюд­ських бувальцях. Перед ним стояли професори боїв, засідок і грізних нападів… (…)

Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Ніхто не обізвавсь. Вистріляли Запорожченкові хлопці всі покладені їм в житті набої, добре потрудились і попадали спати на віки вічні. (…)

Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з вій­ною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських пос­тах. (…)

Танки пішли на батарею Сіроштана, друга Василя Кравчини. (…) Сліпий Сіроштан кинув телефона й заметався по землі, шукаючи приготовлених мін.

-Не бачу я мін, де вони? – шептав він, мацаючи навколо скри­вавленими руками. – Покажіть, де вони?

– Ось вони, – сказали поранені.

Тоді, надівши їх на себе два диски, Сіроштан випроставсь:

– Прощайте, брати. Хай живе наша Батьківщина! Хай згине тьма!

І пішов назустріч фашистському танку. Він був сліпий, але в цю

Хвилину йому судилося побачити весь світ. Він вмістився в його мо­лодому гарячому серці. Під ногами його здригалася земля. (…)

Невідомо, чим би закінчилась нерівна отая боротьба. Може б, і не вистачило благородного людського духу проти німецького заліза, але раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на виручку.

Заметушились німці, загерготіли…

Виснажені атаками і великими втратами, не витримали вони гріз­ного натиску полку. (…)

Роман Запорожець з батьком в’їжджали в рідне спалене село. За ними тягнувся обоз, поранені кричали “ура” на підводах і плакали від радості. Радість поверталась на землю. (…)

Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Пили воду, зовсім вже інакше – весело. (…)

Олеся дивилась навколо у великій тривозі. їй хотілося вже кинути криницю, бігти, шукати, питати, та дівоче передчуття радості не пуска­ло її од криниці. “Він прийде, прийде Василь!” – кричало в ній усе. І ось він прийшов. (…)

Олеся оглянулась – Василь! Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне. Вона перелякалась. Потім вона заплакала, як хвора, і поцілувала його поранену руку.

– Що ж ми скажем одне одному, Василю? – тихо промовила Олеся.

– Скажемо здрастуй, Олесю, – сказав Василь, вражений її зміною.

– Здрастуй!..

– Яка ти красива, – сказав Василь тихо і ласкаво. – Дивись – сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося.

– Я вірила. Пам’ятаєш? Часом ні. А ти? (…)

Потім вони обнялись. Він поцілував її руки і лице. І вона. Потім все сталося, як у казці. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, прий­шов Іван Запорожець, що теж сказався братом. І хоча всі вони були поранені, а матері, діда Демида, Савки і Григорія зовсім уже не було, і хата була спалена, стали укупі коло печища і в честь матері заспі­вали. (…)

Був вечір. І була ніч. А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи. (…)