У чому вбачає Ю. Яновський трагедію роду Половців і всієї України? (За романом Ю. Яновського “Вершники”) Ю. ЯНОВСЬКИЙ
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1920-1930-Х РОКІВ. ПРОЗА
Ю. ЯНОВСЬКИЙ
У чому вбачає Ю. Яновський трагедію роду Половців і всієї України? (За романом Ю. Яновського “Вершники”)
Роман “Вершники” вперше було опубліковано 1935 року в липневій книзі журналу “Радянська література”. За жанром – це роман у новелах, який мав стати ще одним твором про тріумфальну перемогу революції та прославити героїзм її творців.
Мабуть, з усіх новел твору найбільше вражає “Подвійне коло”. У ній відбилися типові риси доби початку 20-х років XX століття
У новелі події відбуваються протягом одного дня на одному місці – в степу під Компаніївкою, де в кривавому герці зустрічаються брати Половці. Зустрічаються, але не спішать виявити родинні почуття. Кожен із них намагається захистити свою правду, у якій відсутні такі поняття, як рід, сім’я.
Андрій Половець – денікінець – навіть перед смертю говорить: “Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава стоятиме. Навіки амінь”.
Оверко Половець – петлюрівець, пояснює Андрієві: “Рід наш великий,
Панас – махновець – перед тим, як убити брата, цинічно заявляє: “Рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?”
Коли ж сам Панас потрапляє до рук брата, червоноармійця Івана Половця, то апелює до його совісті, моралі та родової пам’яті, говорячи, що двоє з їхнього роду вже загинуло, а тому слід подбати про продовження роду. Але Іван упевнений, що немає пощади класовому ворогові, ким би він не був, про що свідчать слова: “Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Рід розпадається, а клас стоїть”.
Батько їхній, Мусій Половець, учив синів, що тому роду нема переводу, в якому браття милують згоду. Але знехтували брати батьківським наказом, відвернулися від загальнолюдських цінностей, які плекалися століттями, а намагалися побудувати своє життя, спираючись лише на цінності класові. І загинули.
Про які ж загальнолюдські цінності забули брати, від яких принципів відреклися?
В основі загальнолюдських цінностей лежить вчення про людину, її місце в суспільстві й серед інших людей. Саме людина і є головною цінністю, тому дії людей спрямовували на те, щоб вони не заподіювали шкоди іншим людям, ставилися з любов’ю й повагою до своїх батьків і близьких, допомагали бідним і скривдженим, не були злостивими, заздрісними та жадібними, дбали не тільки про себе, а й про інших, творили тільки добро. Морально розвинена людина у своїй поведінці мала керуватися золотим правилом моралі: стався до інших людей завжди так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе. Половці ж сповідували принцип, що мета виправдовує засоби, а це могло призвести тільки до класового розколу суспільства. Що переконливо й показує Ю. Яновський.
Автор підводить читачів до думки, що протиставлення загальнолюдських цінностей класовим веде до трагедії не тільки родинної, а й суспільної. Саме через це розпадаються роди, брат іде на брата, і це є величезною трагедією українського народу. І про це слід пам’ятати завжди і всім, щоб ніколи більше не повторювати таких помилок.
“…Вони йшли впевнено й дружно, як ходили ціле життя” (характеристика образів Мусія Половця та Половчихи за новелою Ю. Яновського “Шаланда в морі”)
У новелі “Шаланда в морі” автор утверджує високі ідеали кохання і вірності, відданості своєму громадському обов’язку на образах подружжя Половців – Мусія та його дружини. Мусій є носієм найкращих рис українського народу. Автор наділяє його мудрістю, людяністю, працьовитістю, хоробрістю, відповідальністю. Хоча старий Половець непоказний зовні – “середній на зріст”, але він є носієм високих загальнолюдських цінностей. Особливо яскраво характер героя розкривається в його двобої з крижаним морем.
Ю. Яновський ставить свого персонажа у виняткові обставини: “холодні бризки печуть вогнем, примерзає до тіла мокра одежа, тільки ж – не піддається рибалка, Мусій з чужим чоловіком б’ються до берега”. Так Мусій рятує з французької плавучої тюрми революціонера Чубенка. Та трапилося непередбачене: зламалося весло, й шаланда перекинулася догори кілем. Дофінівські рибалки спостерігали з берега за тим, що відбувалося в морі, не маючи змоги допомогти. Чубенкові ледве вдалося вибратися на берег. В очах рибалок він читав німе запитання, що ж із Мусієм. “Я плачу за героєм революції”, – через силу говорить він. І всі рибалки впевнені, що Мусій загинув. Та загартований фізично й сильний Половець вирятувався із крижаної пастки, подбавши й про шаланду – артільне добро. “Наша артіль бідна, – сказав старий, – і кидати шаланду в морі не годиться”. З цих слів стає зрозуміло, що Мусій був хорошим головою риболовецької артілі, який звик турбуватися про її членів та майно.
Половчину автор змальовує в екстремальних умовах: жінка безпорадно спостерігає за двобоєм чоловіка з холодним неспокійним морем і не може йому допомогти. Як любляча й турботлива дружина постає вона перед нами, чекаючи, чим закінчиться пригода її чоловіка. Зовні вона ніби спокійна, але серце її розривається з жалю. “Одежа на ній віялась, як на кам’яній, вона була висока та строга, як у пісні” – кілька разів наголошує автор, змальовуючи психологічний стан своєї героїні. Суворим рисам зовнішності Половчихи протиставляється ніжність її душі. Мовчки вона голосить за чоловіком, і скільки туги й любові в її словах: “Ой, пішов ти в море, Мусієчку, та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями прогортала та до берега тебе покликала. Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла”.
Коли всі розійшлися з берега, впевнені, що Мусій загинув, вона й тоді стояла п чекала, бо не вірила, що це правда. Прожили вони довге щасливе сімейне житні, “од нього зла не бачила”. Звикла, що він завжди був поряд.
Половчиха мала сильний характер, вона стояла на чолі родини, “тримала хату в залізному кулаці, стояла, мов скеля в шторм”. Була вірна і надійна.
І, мабуть, небо зглянулося на жінку. Її чоловік залишився живий. Разом вони витягли з води шаланду, артільне добро, і пішли до домівки. “Вони йшли, ніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили ціле життя”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)