У чому суть загальнолюдського й національного. Як ці категорії поєднуються між собою?
Література нерозривно пов’язана з життям народу, який її творить. Нація має спільні цінності, ідеали, традиції, риси характеру. Усе це іменується національною душею (або національним менталітетом1). Кожен справжній митець намагається якомога глибше пізнати й повніше втілити душу свого народу, його характер. З іншого боку, нація найяскравіше виявляє себе, засвідчує свій розквіт саме через високорозвинену, самобутню національну культуру, передовсім літературу. Пригадаймо хоч би Стародавню Грецію, що залишилася славною у віках якраз завдяки
“Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства – шлях національного зростання і розвитку, національної Творчості. Вселюдськість розкриває
Ми вже з’ясували, що Література тісно пов’язана з національним характером (менталітетом) народу, який її творить, – цим характером зумовлюється і потім на нього впливає. Тож ознайомлення з літературою будь-якої нації треба починати з вивчення її душі. Душу нашого народу можна представити у вигляді піраміди (схема 4), де кожен наступний блок спирається на попередні (тобто кожна наступна риса зумовлена попередніми).
Словом, в одвічній боротьбі між чоловічою (сила, агресія) і жіночою (любов) первинами в Праукраїні, на відміну від сусідніх народів, перемогла остання. Це засвідчено, зокрема, у фольклорі й обрядовості. Мабуть, жоден народ, опріч нашого, не має стільки творів, де жінка переважала б над чоловіком і частіше була позитивним героєм. Або ще ось такий яскравий вияв: головна персона, на яку орієнтувався весь обряд в українському традиційному весіллі, – мати, тоді як, скажімо, у російському – батько. В українців посад молодих відбувався в домі молодої, у росіян – у домі молодого і т. п.
Таке становище жінки витворило специфічну структуру української родини: у ній жінка була або рівноправним членом, або й головною особою. Та й сама Україна уособлена в образі жінки (матері, вдови, дівчини, дружини, полонянки). І це закономірно, адже саме жінка була хранителькою національної духовності, від неї нові покоління переймали рідну мову, віру, пісню, звичай, завдяки їй ставали українцями.
Гармонійний зв’язок із землею та домінування жінки стали підгрунтям найвиразнішої зовні риси українського характеру – панівної емоційності (3). Звідси – доброта, лагідність, м’якість, ніжність, привітність, щирість наших земляків, їхнє прагнення до краси, розуміння прекрасного і вміння творити його в мові, фольклорі, стосунках, одязі. Звідси ж надмірна гарячковість, амбітність1, неорганізованість деяких українців, небажання зосереджуватися на тривалій цілеспрямованій праці над якоюсь спільною, важливою для всієї нації справою.
Також помітний вплив на українську ментальність зробило магічне2 мислення наших предків (4) (а не раціональне чи казково-міфічне). Річ у тім, що врожай українського хлібороба залежав від його працьовитості і, безперечно, від природи, впливати на яку можна було тільки магічними засобами (обряд, моління, заклинання, жертвоприношення, згодом його імітація).
У магічному світогляді величезне значення відводиться слову, його наділяють чаклунською силою. Магічне забарвлення слова витворило в мисленні, мові, фольклорі українців цілий пласт усталених символів (тополя – дівчина; калина – жінка; зозуля – мати, доля; явір – зажурений козак, самотній юнак; квітучий сад – подружнє щастя; річка – рубіж вибору; гадюка – тýга, гріховна думка і т. д.).
Ще одна риса національної душі, зумовлена попередніми, – шанобливе ставлення до батьків, до старши. Наші пращури будували родинні стосунки на засадах любові, взаємоповаги, спільності інтересів, духовного життя. Батьки (тим паче батьки батьків) вважалися не просто годувальниками – вони були навчителями Господньої й прадідівської мудрості, храни-телями національної душі, життєвої істини. Тому ослухатися, зневажити батьків значило вчинити тяжкий злочин, гріх, який карався так, як боговідступництво.
Усі згадані складники національної вдачі й зумовили влаштування нашого суспільного життя. Українці прагнули жити в невеликих спільнотах, що трималися на особистій приязні, сердечності стосунків, взаєморозумінні, спільності інтересів. Проте це часто призводило до надмірного індивідуалізму, перешкоджало об’єднанню всіх українців для боротьби за загальнонаціональні ідеї.
Приглушене чоловіче (агресивно-войовниче) начало заважало нашим предкам успішно боронитися від загарбників. Проте в поєднанні з культом свободи воно викликало органічну ворожість українців до влади, зокрема авторитарної1, віками чужої, окупаційної. Тому, коли падає стара влада, ми, як правило, довго не можемо встановити чи втримати нову, боячись заміни одного ярма іншим. Найсправедливішою формою суспільного співжиття в нас завжди вважалася демократія (влада народу).
Отже, кількасотлітня бездержавність України спричинена не лише зовнішнім, геополітичним чинником, а й українською ментальністю, скаліченою тією бездержавністю. Перетворити свою державу на авторитарну не дозволяла душа, а розбудови демократії не допускали сусіди. І так аж до серпня 1991 року.
Україна нагадує посудину, в якій змішали вогонь і кригу. Народ, що понад усе прагнув до гармонії, волею Божою опинився між двома антагоністичними цивілізаціями – лісовою і степовою, між християнським і мусульманським, православним і католицьким світами, між Росією і Європою. Ця розіп’ятість між протилежностями та ще кількавікова бездержавність постійно примушували українця вибирати – життя чи воля, зрада чи вбогість, честь чи кар’єра…
Через отаку дисгармонійність ми надто часто рухалися життям, як подорожній болотом, – перестрибуючи з купини на купину, з крайності в крайність. Тому в українській душі й переплітаються непоєднувані протилежності: ніжність і жорстокість, працьовитість і гультяйство, цнота і вульгарність, покора і бунтарство…
Недарма і сам національний характер розділився на два типи – хліборобський і козацький. У козацькому вже запанувала чоловічо-вольова первина, хоча, на диво, не зникла й емоційна. Так у козацькій душі збереглися головні складники всеукраїнської ментальності, насамперед демократизм. Найголовніше, що козацька первина загартувала в українськім характері дух лицарства, непереможний, незнищенний дух волі. Завдяки цьому ми вижили й залишилися народом.
Отака структура нашого національного характеру, що, як переконаємося згодом, виявляється в кожному творі української літератури. Найсвятішою метою вітчизняних письменників було не просто осягнути і художньо втілити українську душу, а творчістю, громадським служінням пробудити, зцілити її.
За півтисячоліття колоніального поневолення український характер було брутально спотворено, скалічено. І це духовне каліцтво трагічно виявляється донині. Отож маємо зробити все, щоб наша душа таки відродилася, здобула омріяну гармонію у світі любові та краси.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)