У чому особиста трагедія Анни? (за романом Л. Толстого “Анна Кареніна”)
Роман Толстого “Анна Кареніна” присвячений проблемам сучасного авторові життя, був закономірним продовженням його попередньої творчої діяльності, й у той же час ніс у собі великі художні відкриття.
Через особисту трагедію Анни Кареніної, через напружені духовні шукання Костянтина Левіна художник показує суспільну атмосферу пореформеної епохи. Зображує життєвий лад і побут різних прошарків тодішнього суспільства: від вищих сфер петербурзької аристократії і чиновництва до селян.
На перших сторінках роману головна героїня
Уже при першому знайомстві з Анною Кареніною всіх вражала прихована сила життя, повнота почуттів, що пробивалася назовні то в її погляді і в усмішці, то у
Спочатку важко здогадатися, що зовні спокійна і стримана Анна відчуває себе дуже нещасною. Сама ж героїня повною мірою усвідомила це, покохавши Олексія Вронського. Кохання прийшло несподівано і принесло із собою багато випробувань. Неправда і брехня були нестерпними для гарячої і правдивої натури героїні, а, отже, невблаганно наближався її розрив не тільки з Кареніним, але і з вищим світом.
Трагізм становища Анни після того, як вона пішла до Вронського, загострився неможливістю поєднати почуття люблячої жінки й відданої матері. Розлука з сином Сергійком завдала їй великого болю.
Тим часом вищий світ помстився Кареніній за самовільно взяте щастя, за кинутий йому виклик. Знайомі відвернулися, підкреслюючи своє презирство, а колишні друзі стали байдужими до неї. Вона почувала себе так, наче її поставили біля “ганебного стовпа”. Анна страждала, відчувала провину, але відстоювала своє право на свободу й щастя.
Вимушена самотність, вузьке коло інтересів, у яке поставило її саме життя, даремні пошуки якогось заняття, що захопило б її та змусило забути про своє становище, про розлуку з дорогим їй сином, – усе це важким каменем лягло на душу Анни. Тільки кохання до Вронського, віра в його почуття надавали їй сили.
Обранець Кареніної був типовим представником дворянської “золотої молоді”. Здорова, красива, багата людина, він жив за правилами вищого світу. У полку Вронський був загальним улюбленцем, його сприймали як щасливого обранця долі. І сам він був прихильний до звичайного побуту дворянської вояччини з усіма його атрибутами – стройовою службою, вином, картами, конями й легкими зв’язками.
Зачарований, духовною красою Анни, Вронський пристрасно захопився нею і в той же час зрозумів, що зв’язок із заміжньою жінкою з вищого світу додасть йому блиску в очах його товаришів. Кохання перемогло ті дрібні почуття, виявилось щирим і серйозним. Заради того він пішов у відставку, відмовившись від блискучої кар’єри, порвав із вищим світом. Більше того, він почав помічати непристойність і жалюгідність дворянського світу, його лицемірство і ницість. Однак утриматись на тій висоті Вронський не зміг. Занадто сильними були колишні звички і зв’язки.
Він знову відчував нестримний потяг до давно знайомого товариства, до звичайних розваг. І в коханні Анни, у її прагненні утримати його він несвідомо вбачав перешкоду своїм прагненням і давав їй це відчути. Коло замкнулося.
Свій розпач, розчарування Анна перенесла на весь світ: “Скрізь неправда, скрізь брехня, скрізь панує зло!” Нещасна жінка впала у відчай, у неї виникли навіть думки про те, що не варто жити далі, про власну смерть, яка, можливо, покарала б Вронського, завдавши йому великого болю. І страшна розв’язка трагедії неминуче настала…
Епіграф роману “Мне отмщение и аз воздам” має символічний зміст, він не тільки говорить про провину Анни і покарання за неї, скільки є своєрідним попередженням лицемірам з вищого світу, які вважали, що мали право судити і карати жінку, яка є такою щирою у своїх почуттях. “Не вам судити її!” – наче говорить цією системою образів сам автор роману.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)