Тютюнник – Оповідання “Кленовий пагін” (скорочено)
Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлими кілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старі знають, що він Савка. А молоді – ні. Молоді кажуть: “Он сидить Христоня”. Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а стримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбурі облупилась. Тільки один пагінець унизу остався живий, та й той листя губить – осінь почув.
На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче
Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи – білі, аж світяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мов дві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні, наче в нього шевських гвіздочків понабивано – вугрики вийшли.
Христоня
Отак він і живе. Взимку вигріваються на печі, в тепло – біля хати.
А якось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, на призьбі, мимо нього йшло до школи хлоп’я. Йшло, йшло, порівнялося з дідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:
– Здрастуйте, діду…
В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як
Хлопчик обізвався – зашаруділо щось, наче вода.
– Що? – сказав він.
– Здрастуйте! – вже гукнуло хлоп’я.
– А…- Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами – так не
Вийшло. Тільки поморщився.
– Чий ти є? – спитав.
А хлоп’я знову ботинком – човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі
Віями прикрило – під ноги собі дивиться.
– Нічий…
– Ха!
– Патронацький я…
– Оно! А батько ж де – на службі? Хлоп’я посміхнулося.
– Патронацький, кажу!
– Байстрюк, значить? Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла
Держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик стоїть, як і раніше.
– Ану, йди сюди,- покликав і навіть пальцем поманив.
– Чого? – спитало хлоп’я.
– Іди, брат, поцілуй діда в ніс – дам копійку… Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі
Напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге підвів голову, його вже не було.
– Хе, суч-чий син, барбос,- ніжно прошамкав старий і ще трохи
Посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім
Йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до
Хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як
Смеркло, поліз на піч і вже там сказав: “Байстрюк, значить. Бач як…”
Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і друге і третє… Ходили мимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгали черевичками – гралися собі осторонь, та її годі.
А котроїсь зими, на Різдво – старі люди точно знають, коли воно буває – прийшло до Христоні якесь хлоп’я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо’, з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп’ялося, постукало пальчиком раз і вдруге:
– Чи колядувать? – загукало веселенько і вткнулося носом у
Шибку.
Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем до віконця, і теж уткнувся носом у скло.
– А чий ти будеш? – спитав.
– Василів!
– А…- зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на влежане місце, однак через деякий час знову спитав:
– А той – де?
– Який, діду? – не зрозумів хлопчик.
– Патронацький… Ходив отут. Колядник аж рота роззявив.
– Який це? Може, Ілько-патронацький? Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два
Новеньких гривеники царської чеканки.
– Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам…-
Показав у віконце гривеники.
Колядник засміявся.
– Ілька давно немає, діду! Він в армії служить…
Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на
Черінь і задзеленчали.
– Так як мені – колядувати чи не треба? – гукало знадвору.
– Нічого давать! – сердито одказав Савка і почав обертатися так, щоб знову потрапити на влежану місцину.
Колядувати більше ніхто не приходив. Ні в ту зиму, ні надалі…
…Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню – в жмурка грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми станемо ніччю.
От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися червоним. Вечір спускається – під стріху до сивої Христониної голови. А він сидить.
З кленового пагона зірвався широкий жовтий лист. Покружляв, покружляв кругом стовбура і поклався Христоні на плече. Але старий не бачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крім сонця…
В “конях”, під стріхою, лущить шашіль, сіє на холодну призьбу пахучу дубову тирсу, посипає дідові сивину.
Все забув Христоня і царів, і службу в уланському полку під Краковом, і жінок своїх – старі люди кажуть, що в нього вони точно були, – а хлопчика, Ілька-патропацького – ні. Не забув.
Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім холодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, а сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як дві пелюсточки…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)