Тютюнник – Оповідання “Бушля” (скорочено)
Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби, припустив дощ. Вода в річці зробилася сірою та непривітною. Перестало виспівувати й витьохкувати птаство всяк на свій лад, лише дятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева. Не клювало, бо в дощ риба залягає на дні й спить. Арсен прикрив голову та плечі лантухом, який завжди носив з собою про дощ, і дивився на воду. По ній густо витанцьовували дощові спичаки й здіймалися великі прозорі бульбахи. Дивився, дивився Арсен на той танок дощу по річці та незчувся, коли й заснув.
А
Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен у човні, бушля – на Арсенові.
От уже й сонце крізь хмари проглянуло, і дощик ущух, і птахи знову заспівали, а вони сплять – розморило на дощ обох.
Першою прокинулася бушля.
К-а-а-й…- мов людина.
Ударила крильми діда по вухах, раз і вдруге – не зніметься, бо кігті в лантушині заплуталися. Аж похолов од страху Арсен. Та й собі в крик:
– Рят-у-у-йте-ж-бо-що-воно-за-лиха-година!
Бушля кричить, і Арсен кричить. А довкіл, ні в лісі, ні на річці, ані
Лялечки, тільки луна котиться.
Нарешті бушля таки злетіла, хоч і подряпала кігтями дідову голову. Побачивши птаху, що метнулася від нього понад водою, Арсен отямився, поторкав руками здряпану голову й сказав:
– Я тобі пеньок, чи що? – І заходився мотати вудки.
А дома не втримався, розказав бабі про свою пригоду з бушлею.
Посміялися вдвох, та й годі. І, може, пригоду цю й забули б, якби Арсениха не переповіла її сусідці, а сусідка – своїй сусідці… Доки все село взнало.
Тепер, як іде Арсен вудити, рибалки гукають йому з-під круч:
– Поспішайте, діду, поспішайте, бо ондечки над вашою вербою
Вже бушля кружляє… Жде!
– Ану ж, діду, розкажіть, як ви з бушлею кричали!.. Арсен і не сердиться. Усміхнеться хіба та й скаже:
– Отак і кричали: вона по-своєму, а я по-своєму. Відтоді й по сей день Арсена звуть у селі не інакше, як Бушля.
Ласочка
Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками, В лісі бродив туман, підзолочений сонячним промінням, туркотіли припутні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро… хря-хря…
Арсен знав, що то вепри з виводками вепренят вертаються з нічного пасовиська у свої сховища…
А одного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, то підводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненьке скімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.
Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стояло лисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима. Потім перевело погляд у задок човна і облизнулося: на дні, засланім травою, лежала риба.
– Ану!-сказав Арсен і ляснув себе долонею по коліну. Лисеня трохи позадкувало, проте не втекло.
– Бойове! – сказав Арсен.- То що тобі – рибки закортіло? Лисеня тоненько писнуло.
– Ну, на вже,- Арсен трохи подумав і додав: – Ласочка… Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило й
Ухопило її передніми лапами.
– Молодця! – похвалив Арсен і заходився міняти наживку.
А коли озирнувся, лисеняти вже не було.
Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Арсен кинув
Йому рибину – одну, бо лисеня більше не просило.
Так вони й потоваришували. Незабаром лисеня вже знало, що його звати Ласочка і що коли Арсен каже: “Встань!” або “Ляж!”, то треба вставати або лягати. Знало також і те, що риба інколи не клює. Сидить-сидить Арсен, а поплавки на його вудках ані ворухнуться. Тоді Ласочка не скімлила і не молотила хвостом по землі, як завжди, побачивши у човні рибу, а лягала в траву й ждала. Арсенові набридало дивитися на нерухомі поплавки, і він часто-густо засинав.
Сидить і спить.
А якось чує крізь сон: Ласочка дзявулить. Прокинувся, аж поплавка на одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде, передніми лапами дрібушить-витанцьовує од нетерплячки. Вхопив вудочку, смик – є окунь!
– На, Ласочко, це ти спіймала! – весело сказав Арсен і кинув
Окуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тільки
Поплавок ворухнеться, то Ласочка його й розбудить.
Так вони й рибалили вдвох.
Потім настала довга-предовга зима. Ліс прибрався в іній та ожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночами завивав у гіллі.
Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку: де-то вона тулиться в таку холоднечу?
А весною, коли крига скресла і сонце вгріло, одніс Арсен човна на річку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу – бабі та внукам на юшку. Вудить та все озирається: чи нема, бува, Ласочки? Раз, і вдруге, і втретє – немає…
А вчетверте озирнувся – стоїть на кручі велика пухнаста лисиця з розумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї – лисеня.
– Ласочко? – невпевнено покликав Арсен.
Лисиця задрібушила передніми лапами, замолотила хвостом по
Землі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибу, облизнулося й тихенько заскімлило.
– Те-те-те…- весело сказав Арсен.- Це що ж виходить:я увесь
Ваш рід годуватиму?
І кинув на кручу рибину.
Лисеня спіймало її передніми лапами і стало їсти. А Ласочка сиділа нерухомо, пильно стежачи за поплавками… З того часу вони рибалили втрьох.