32. Творчість Кальдерона як центральне художнє явище іспанського театру Х VII ст. “Життя це сон” Як естетизація етико-філософських уявлень бароко про світ і людину.
Педро Кальдерон де Барка (1600-1681) належав до старовинного дворянського роду і навчався спочатку в єзуітській колегії, а затим у Саламанському університеті, де вивчав теологію, схоластику, філософію і право. Ще зовсім молодим він здобув славу і з 1625 року став фактично головним придворним драматургом. Він був обласканий королями і грандами, у 1651 р. Прийняв сан священника і закінчив
життя почесним королівським капеланом. Звичайно, основу світогляду Кальдерона склали релігійні ідеї, але вони були дуже далекі від ортодоксально-конрреформаційних принципів і нерідно витлумачувалися в дусі “християнського гуманізму”. У світі, де життя і смерть, яв і сон утворюють якусь дивну, незбагненну єдність, людина не спроможна пізнати вищий сенс буття. Але розум, на думку Кальдерона, управляючи пристрастями і здавлюючи їх, може допомогти людині знайти найбільш правильний шлях якщо не до істини, то, принаймні, до душевного спокою. Своєрідний раціоналізм кальдеронівського мислення виявляється
і в художній структурі його творів. Кальдерон не лише доводить до довершеності драму, яка склалася у школі Лопе де Веги, але й вироблює свою власну драматургічну манеру. Особливості, які її вирізняли, такі: сувора співвимірність усіх частин драми, до деталей продумана і логічно струнка композиція, посилення інтенсивності драматичної дії, її концентрація довкола одного чи двох персонажів, надзвичайно експресивна мова, в якій широко застосовуються прийоми і культистської, і консептиської поезії і, нарешті, певна схематизація характерів. В драматургічній спадщині Кальдерона велике місце займають морально-філософські і релігійні драми. Серед них знаменита п”єса “Життя – це сон”. Історія принца Сехізмундо, якому при народженні було напророковано, що він стане жостоким тираном, і якого через те батько – польський король Басіліо – з дитинства ув’язнив у башту, де він виховувався пооддалік від людей, через християнські легенди про Варлаама й Йосафата відходить до східних легенд про Будду. Для Кальдерона ця історія стала приводом для роздумів про корінні проблеми буття, про смисл і призначення влади. Сехізмундо вироблює в собі якості справжнього монарха у тривалих стражданнях, внаслідок усвідомлення марноти плотських пристрастей, ілюзорності земних благ і необхідності відречення від цих благ, перемоги над собою в ім”я можливості творити добро. Кальднерон відстоює право людини на свободу взагалі. У програмному монолозі першого акту Сехізмундо, порівнюючи себе з птахом, звірем, рибою, потічком, з недорозумінням запитує: чому він, в кому більше свободи волі, життя, почуття, знання, пристрасті, менше вільний, ніж тварі божі чи мертва природа. Батьківська тиранія позбавила Сехізмундо права вибору і зробила його іграшкою пристрастей, передумовила його нестримні, невгамовні тиранічні вчинки, коли він вперше опинився у палаці. Усвідомлення тлінності земних пристрастей дозволило принцу пізнати істинну свободу і з доброї волі віддати перевагу перед насильством добру. Выражение, ставшее названием знаменитой пьесы, входит в ряд метафор, характерных для литературы барокко: “мир (жизнь) – книга, мир – театр” и т. п. В этих афоризмах заключена сама суть барочной культуры, трактующей мир как произведение искусства (сон также понимается как творческий процесс). Типичные признаки барокко: нарочито нереальные характеры и ситуации, ветвистые метафоры, претенциозность, тяжеловесная риторика, – все это присуще путаному сну, а не яви. Афоризм “Жизнь есть сон”, столь подходящий для определения сущности всего барокко, кажется тождественным другим барочным выражениям – “Жизнь есть театр”, “книга” и так далее. На самом деле между ними есть серьезная разница. Если жизнь есть пьеса или книга, то ее персонажи всецело подчинены Автору, или, говоря традиционней, Богу. А если жизнь есть сон, то персонаж одновременно и является этим Автором, коль скоро этот сон – его собственный. Здесь – симптом той двойственности, которая отличает искусство барокко вообще и пьесу Кальдерона в резкой частности: признание и бесправия человека, и его силы.
Самым важным для Кальдерона было, разумеется, показать, что великолепная концепция “жизни как сна” помогла главному герою нравственно преобразиться. Уяснив, что все цели, которых можно добиться насилием, иллюзорны, Сехисмундо понимает и ненужность насилия. Это позволило ему простить отца. Сделав это, принц парадоксальным образом добился тех самых целей – власти, славы, перспективы неких “великих побед”, – ничтожность которых сам недавно обосновал. Так Бог награждает праведников – именно потому, что они награды не требуют.
