Для творчості Буніна характерний інтерес до звичайного життя, уміння розкрити трагізм життя, насиченість оповідання деталями. Буніна прийнято вважати продовжувачем чеховського реалізму. Реалізм Буніна відрізняється від чеховського граничною чутливістю. Як і Чехов, Бунін звертається до вічних тем. Для Буніна важлива Природа, однак, на його думку, вищим суддею людини є людська пам’ять. Саме пам’ять захищає героїв Буніна від невблаганного часу, від смерті. Прозу Буніна вважають синтезом прози й поезії. У ній надзвичайно сильно исповедальное
початок (“Антоновські яблука”). Найчастіше в Буніна лірика заміняє сюжетну основу, з’являється оповідання-портрет (“Лірник Родіон”). Серед творів Буніна є оповідання, у яких розширене епічний, романтичний початок ДД у поле зору письменника попадає все життя героя (“Чаша життя”). Бунін ДД фаталіст, иррационалист, його добуткам властивий пафос трагічності й скептицизм. Творчість Буніна перегукується з концепцією модерністів про трагедійність людської пристрасті. Як і в символістів, на перший план у Буніна виходить звертання до вічних тем любові, смерті й природи. Космічний колорит
добутків письменника, проникнутость його образів голосами Всесвіту зближає його творчість із буддистскими ідеями. Твору Буніна синтезують у собі всі ці концепції. Концепція любові в Буніна трагедийна. Миті любові по Буніну, стають вершиною життя людини. Тільки полюбивши, людина по-справжньому може відчути іншої людини, тільки почуття виправдує високу вимогливість до себе й до свого ближнього, тільки люблячий здатний перебороти свій егоїзм. Стан любові не безплідно для героїв Буніна, воно піднімає душі. Одним із прикладів незвичайного трактування Теми любові служить оповідання “Сни Чанга”(1916 г). Оповідання написане у формі спогадів собаки. Пес почуває внутрішнє спустошення капітана, свого хазяїна. В оповіданні з’являється образ “далеких роботящих людей”(німців). Виходячи з порівняння з їхнім способом життя, письменник говорить про можливі шляхи людського щастя: 1. Праця, щоб жити й розмножуватися, не пізнавши при цьому повноти життя; 2. Нескінченна любов, який навряд чи варто присвячувати себе, тому що завжди існує можливість зради; 3. Шлях вічної спраги, пошуку, у якому, втім, по Буніну теж немає щастя. Сюжет оповідання як би протистоїть настрою героя. Через реальні факти пробивається по^-собачі вірна пам’ять, коли в душі був мир, коли капітан і собака були щасливі. Моменти щастя висунуті на перший план. Чанг несе в собі ідею вірності й вдячності. Це, по мысле письменника, і є сенс життя, що шукає людина. У ліричному герої Буніна сильний страх смерті, однак перед особою кончини багато хто почувають внутрішнє духовне просвітління, примиряються з кінцем, не бажають тривожити своєю смертю близьких (“Цвіркун”, “Худа трава”). Для Буніна характерний особливий спосіб зображення явищ миру й духовних переживань людини шляхом контрастного зіставлення їхній один з одним. Так в оповіданні “Антоновські яблука” замилування щедрістю й досконалістю природи сусідить із сумом із приводу вмирання дворянських садиб. Ряд творів Буніна присвячений селу, що розоряється, у якій правлять голод і смерть. Ідеал письменник шукає в патріархальному минулому з його старосвітським благополуччям. Запустіння й виродження дворянських гнізд, моральне й духовне оскуднение їхніх хазяїв викликають у Буніна почуття смутку й жалі про збіглу гармонію патріархального миру, про зникнення цілих станів (“Антоновські яблука”). У багатьох оповіданнях 1890-1900 гг. з’являються образи “нових” людей, оповідання перейняті передчуттям близьких тривожних премін. На початку 1900-х рр. ліричний стиль ранньої прози Буніна міняється. В оповіданні ” Село ” (1911 р.) відбиті драмматические роздуму письменника про Росію, про її Майбутнє, про долі народу, про російський характер. Бунін виявляє песимістичний погляд на перспективи народного життя. Оповідання “Суходіл” піднімає тему приреченості дворянського садибного миру, стаючи літопис повільного трагічного вмирання російського дворянства (на прикладі стовпових дворян Хрущевых). І на любові, і на ненависті героїв “Суходолу” лежить сум тліну, ущербності, закономірності кінця. Смерть старого Хрущева, убитого своїм незаконним сином, трагічна загибель Петра Петрович визначені самою долею. Немає межі відсталості суходольского побуту, що доживають своє століття жінки живуть одними спогадами про минуле. Заключна картина церковного цвинтаря, “загублених” могил символізує втрату цілого стану. В “Суходо
