Творча еволюція Альбера Камю
Світоглядні позиції Камю починають формуватися вже у роки його навчання, і далі, впродовж життя письменника, вони постійно еволюціонували і кілька разів суттєво змінювались. Початкові риси світогляду письменника визначало його захоплення природою і мальовничими пейзажами Алжира, цієї країни сонця, моря і чистого повітря. Камю намагався обгрунтувати єдність людини і природи, яка, на його думку, служить запорукою душевної гармонії і допомагає людині краще усвідомлювати себе і своє місце в світі. Але вже з початку 30х років Камю захоплюється
Екзистенціалізм (від лат. “екзистенція”, тобто існування) – це один з найпопулярніших у Європі 40-60х років напрямків розвитку філософської думки. До ідейних витоків екзистенціалізму відносять філософію життя, феноменологію Є. Гуссерля, релігійномістичне вчення С. К”єркегора. Екзистенціалізм зародився ще у 20ті роки як критична реакція на оптимістичнопримиренницьку світоглядну позицію, стверджену попереднім філософським досвідом і, зокрема, в найбільшій мірі – Просвітництвом і позитивізмом. За цією концепцією,
Цим поглядам екзистенціалісти протиставили концепцію трагічності людського буття. На їх думку, світ не є упорядкованим, а місце людини у ньому, нехай і в загальних рисах, але наперед визначеним (соціальними, політичними, культурними обставинами їх життя). Навпаки, світ – це хаос, що постає не на закономірностях, а випадковостях. Людина приречена бути відчуженою у світі, на який вона не має змоги впливати. Свою відреченість від світу і водночас усю гостроту і непевність свого буття людина посправжньому здатна збагнути лише у так званих “лограничних” ситуаціях, тобто таких, коли вона опиняється на тонкій межі, що розділяє життя і смерть. Єдине, що виправдовує буття людини, – це, на думку екзистенціалістів, свобода її вибору, її моральної позиції, що коливається від пасивного примирення з долею до спроб, попри усю хаотичність і випадковість людського існування, відшукати у ньому певний сенс, який реабілітуватиме людину хочаб у її власних очах.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності, природі людини). Якраз на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будьяких систем (політичних, соціальних, релігійних), зосереджують свою увагу представники напряму. Саме існування людини “наодинці” з буттям є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються у цьому повному внутрішніх протиріч світі, позбавлені закономірностей, логічного зв’язку, часової послідовності. Особистість у екзистенціалістів має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому “іншому”. Адже всі вони нав’язують особистості свою волю і мораль, інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості. Існування ж людини тлумачиться ними як драма свободи.
Людина приречена на вигнання у всесвіті, на відчуженість від інших людей, на абсурд як “метафізичний стан людини у світі”, за висловом Камю. Поняття відчуженості та абсурдності взаємопов’язані в літературних творах екзистенціалістів (“Нудота”” Сартра, “Сторонній” Камю). Екзистенціальний герой подібний до людини з філософського трактату “Абоабо” С. К”єркегора, де йдеться про “самотню, на саму себе кинуту людину”, що стоїть у “безмірному” ворожому світі, який іменується “нерозумінням”.
Екзистенціалізм Камю першопочатково призводить його до бачення світу як вселенського абсурду, царства без Бога, що не має мети і жодною мірою не визначає сенс людського існування, а цей останній і полягає, власне, у тому, що людині крок за кроком її життя, чим далі, тим більше і глибше відкривається абсурдна правда світу, в якому вона не може знайти себе і відчуває себе вільною і щасливою лише на порозі смерті, що кладе край безглуздості її існування. В роки Другої світової війни екзистенціалізм Камю набуває дещо іншого, більш м’якого і гуманістичного забарвлення, а саме – Камю починає вважати, що з безглуздістю дійсності можна і потрібно боротися, що людина може знайти сенс існування принаймні, в існуванні для блага інших, поменшення їхніх страждань, ствердження моральних ідеалів милосердя і справедливості. В 50ті роки Камю знову переживає скепсис щодо можливості знаходження стійких духовних опор і орієнтирів, які б задовільною мірою виправдовували сенс безглуздості людського буття.
Світоглядні позиції, які Камю зайняв після закінчення війни, на деякий час зблизили його з лівою ідеологією. Творчий спадок Камю достатньо численний і вбирає в себе не тільки художню, але й зразки публіцистичної й філософської творчості. Давно помічено, що у прозі й драматургії Камю реалізуються деякі з його ж філософських тез, а персонажі його художніх творів утілюють наріжні настанови свідомості, що їх було відкрито Камюфілософом. Але чи є така філософічність Камю та інших французьких письменників, чиї твори відбивають екзистенціальні умонастрої, суттєвою вадою? Як дотепно писав один з найавторитетніших дослідників творчості Камю С. Великовський, подібні закиди у “філософічності” звучать настільки часто, що виникає враження, ніби “сама по собі філософська підготовка і тим більше робота над філософськими працями протипоказані письменницькому даруванню, і було б значно краще для тих же Сартра чи Камю, сідаючи, припустимо, за чергову річ для театру, викинути з голови все висловлене ними незадовго до того у теоретичній праці”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)