Твір рецензія по темі: Мотиви творчості Саші Соколова

Повсякденність, буденність у Соколова міфологізовані. Це проявляється і на рівні архетипових образів (будинки, річки, руху, вітру), і на рівні вічних, але елементарних складових буття. … Дитина у Соколова на наших очах вбирає в нудний повсякденний побут… великі вічні міфи – міф про любові (Музична тема вети Акатова), про пророка (Савл Петрович Норвегія), про Бога (що носить у повісті ім’я насилає вітер), про насильство і влади (тапочная система імені М. Г. Перилла), про Вічність, бо все відбувається на берегах чудовою Лети, нарешті, про творчість

– бо як же інакше, якщо не Творцем, назвати дитину, що стоїть в центрі Школи для дурнів, – пише М. Липовецький.

Творений головним героєм роману світ по суті являє собою внутрішній світ, розкритий зовні. Він цілком побудований на його власних інтимних переживаннях, на архетипах його душі і тому так важливий для нього, так серйозний, тому так закритий для непосвячених. К. Г. Юнг у книзі Про психологію несвідомого пише, що переживання архетипу люди часто оберігають як найінтимнішу таємницю, оскільки відчувають, що воно зачіпає найпотаємніші глибини їх істоти. Зворотна, міфологізована сторона реальності

диктує поведінку, вчинки, визначає мету існування. І оповідач, і автор постійно відчувають, що десь поруч – може бути, за Летой, а може бути, за спиною, варто тільки швидко обернутися, – є реально існуючий інший світ. Для героя і його вчителя він набагато реальніше нудного повсякденного. Він не просто пасивно присутній поруч, він впливає на них, формує їх світовідчуття. Герой здивований перед світом (А. Бітов), герой не судить цей світ, він його ідентифікує. Текст роману – це творіння світу і одночасно ідентифікація персонажів, його населяють.

Всі герої роману: і головні, І другорядні, і лише згадані в ряду вибагливою лінгвістичної гри – чітко діляться на два табори. В одному – і він набагато більше – ті, кого можна назвати глухими до заклику Вічності. Це і батько головного героя, прокурор, який бачить лише те, що бачить, і вчителя допоміжної школи (директор Перилла, винахідник тапоч-ної системи, вчителька літератури Водокачка), і відьма Шейна Соломонівна Трахтенберг, і доктор Заузе. І навіть матір головного героя потрапляє в цей ряд. Хоча герой часто називає її бідною і терплячою, він не може пробачити їй зради батька з учителем музики, що, до речі, дозволяє ряду дослідників вбачати в Школі для дурнів мотиви міфу про Едіпа. Усім їм протиставлені ті, хто відчуває за нашим нерозв’язним тут присутність іншого, нормального світу. Тільки цим героям дано заглянути на той берег Лети, відчути безсмертя, яке від єднання з природою. Як влучно зазначив А. Богуславський у статті Death іn the works of Sasha Sokolov, характерно, що в деякому роді безсмертя дано лише тим персонажам, чиї імена або прізвиська пов’язані з природою. Їх мало, цих присвячених. Це вчитель Норвегії, чиє прізвище за допомогою анаграми перетворюється в слово вітрогон. Саме насилає вітер – персонажеві, втілює у Соколова енергетичний імпульс зміни, кілька разів уподібнюється Норвегії.

Це вчителька біології Вета Акатова, Ім’я якої раптом народжується з лінгвістичної асоціації залізнична гілка – гілка акації – Вета Акатова. Їй судилося займати в світі героя Школи для дурнів одне з найважливіших місць, стати об’єктом його нерозділеного кохання і пристрасті. Це батько вети Аркадій Аркадійович Акатов, до якого герой багато разів приходить у своїй уяві просити руки його дочки. Це дівчинка чи дівчина вчителя Норвегова Роза Вєтрова, чиє ім’я також народжується з ігрового ряду вчитель географії – троянда вітрів – Роза Вєтрова. Це листоноша Міхєєв чи Медведєв, дивна прикордонна фігура, як і Норвегії, пов’язана з темою насилають. І, нарешті, сам головний герой, багато разів називає себе ім’ям Німфея – біла річкова лілія – і часом повністю перетворюється на неї.

Природності імен і прізвиськ ряду героїв роману втілює загальну пантеїстичну ідею про натхненної і вічно живу природу, яка протистоїть хибному, наскрізь фальшивим, ненормальному світу буденності або, по-іншому, цивілізації. Проблема норми, нормальності і ненормальності алегорично присутня майже на кожній сторінці роману. І пов’язана вона з мотивом, постійно фігурують в тексті, – мотивом школи.

Не можна сказати, що Соколов оригінальний у вирішенні проблеми норми. Питання Хто божевільний? В літературі та мистецтві задавався не раз – особливо в XX ст. Постмодерністське мистецтво своїм об’єктом часто має парадокс, аномалію, щось ненормальне із загальноприйнятої точки зору. І так виходить, що найбільш нормальними виявляються ті, хто з соціальної ієрархії відноситься до низів, ізгоїв, хто взагалі не вписується в будь-які структури, як, наприклад, учень школи для дурнів, що страждає роздвоєнням особистості і виборчої пам’яттю. Мотиви норми і школи, може бути, самі ясні і явні у романі. Напевно, тому вони більш за все прив’язані до реальності. Умовні час і місце дії Школи для дурнів щодо конкретизуються саме на сторінках, присвячених школі, вчителям, методам виховання і т. д. Саме на цих сторінках Соколов найчастіше використовує прийоми соц-арту – висміювання знаків радянського менталітету. Подібні фрагменти найсмішніші в тексті. Принципи ж метареалістіческой (М. Епштейн) поезії можна знайти в тих місцях тексту, які пов’язані з більш високими темами – смерті, безсмертя, перетворення.

Прикмети часу у романі присутні. Але навряд чи є сенс вишукувати конкретну дату дії. Соколову це не так важливо – він не уникає розбіжності в деталях: іноді це початок 1950-х, а іноді й 1970-і раптом переглядають. Мабуть, автор дає деталі, щоб читач здогадався швидше де відбувається дія, ніж коли.

Російський читач прекрасно розуміє, про що йде мова, як співалося у пісні, все наше, назавжди. Хоча хтось із критиків постмодерну похмуро пожартував, що через пару десятиліть до творів концептуалістів доведеться безкоштовно докладати перевидані підшивки Правди за 1950 – 1970-і роки, інакше ніхто не зрозуміє ні натяків, ні ремінісценцій, ні прихованих цитат. Зауважимо, правда, що до Соколова це не відноситься. Візьмемо, наприклад, цитату, найбільше що подобається критикам: Перед фасадом ти міг бачити деякі скульптури: в центрі – два невеликих крейдяних старого, один в кепці, а інший у військовій кашкеті… У того й іншого одна з рук була витягнута вперед, немов вони вказували на щось важливе, що відбувалося там, на кам’янистому пустирі перед школою, де нас змушували раз на місяць бігати зміцнюють кроси.

Соколов не ставить питання Хто винен? і не відповідає на нього. А. Бітов в післямові до журнальної публікації Школи для дурнів пише: Ми, нормальні люди, забули, що самі зробили вроджений нам рай пеклом. Однак, найімовірніше, у Соколова дещо інший акцент. Зрозуміло, люди зробили цей світ пеклом. Але не брали участі в цьому ні головний герой, ні його вчитель. Тому основна ідея їх існування в цьому світі, за словами Соколова, непереборну рух від: все розуміючи, втекти, сховатися, не брати участь, надіславши звідки-небудь з-за Лети прокльони на адресу тих із загальноприйнятої точки зору розсудливих і нормальних, але танцюють страшну кадриль дурнів. Самими нормальними в перекинутому реальному світі виявляються учень школи для дурнів і його вчитель, який живе всупереч встановленим традиціям і правилам. Обидва вони – персонажі страждають. Соколов не зосереджується на описі того, як важко їм жити, він говорить про це натяками: Двієчник п’ятого класу, кому, можливо, жити важче, ніж нам усім, разом узятим. Історія життя і смерті Норвегова може бути інтерГоловний герой-оповідач, Його вчитель і автор не бажають жити в придуманій, умовної реальності хаосу симулякрів (М. Липовецький), сконструйованої ідеологією тапочкою системи, грати в її гри, рахуватися з її законами. Тому так сильні у романі бажання і передчуття змін. У тексті Школи для дурнів цей мотив постійно присутня – іноді на другому плані, іноді на першому. Герою і його вчителю можна позаздрити: вони не просто відкидають дійсність, побудовану на фальші і абсурдних принципах, вони – посвячені. Їм дано знання про інший світ, де не треба грати ролі, де можна бути самим собою, де зовсім інші цінності, де живуть, а не існують, де найголовнішим стає те, що в реальному світі давно стало факультетом непотрібних речей. Тільки в цьому ідеальному світі норма перевертається назад, з голови на ноги. Пропускаючи мимо вух і не бачачи в упор осоружну реальність, головний герой і його вчитель налаштовуються на сприйняття музики ідеального світу. Це не так вже й складно, тому що в просторі роману він знаходиться дуже близько, хоча бачать його далеко не всі.

Як пишуть П. Вайль і О. Геніс у статті Уроки школи для дурнів, навколишній світ і герой існують в різних вимірах. Їх реальності накладаються, просвічують одна крізь одну. Результат цього поєднання – рефракція, що надає тексту хиткий характер сновидіння, в якому логіка заміщена свавіллям підсвідомості. Крізь розлитий по сторінках абсурд, ідіотизм життя раптом іноді проглядає нормальний світ, нагадуючи, що він все-таки існує, і даючи читачеві перепочити.