Твір рецензія п’єси Андрєєва “До зірок”
Найбільш значним твором Андрєєва періоду революції з’явилася п’єса “До зірок” (жовтень 1905 р.). Сильною її стороною є прославляння революційного подвигу. Характерно, що загиблий у в’язниці революціонер Микола Терновский на сцені не з’являється жодного разу, але в списку діючих осіб значиться, і це логічно: його доля – двигун сюжету. Перенесення дії за кордон допомогло авторові висунути ідею інтернаціональної солідарності борців за волю, підкреслити міжнародне значення росіянці революції
Серйозною удачею Андрєєва став
“Треба йти вперед. Тут говорили про поразки. Я знаю тільки перемоги. Земля – це віск у руках людини. Треба м’яти, давити – творити нові форми…”
Викликає симпатії мужній воїн революції Валентин Верховцев. Він суворо дорікає свого тестя – астронома Терновского, що намагається сховатися від життя, від її “суєтних турбот”. Валентин з гірким докором коментує цю позицію “над сутичкою”:
Другою позитивною рисою п’єси є викриття ліберальної буржуазії в особі інженера Поллака – людини, зовсім байдужого до життя й боротьби народу. Якщо професори Терновского ще якоюсь мірою може виправдати його фанатична закоханість у науку, самозабутня любов до героїв і мучеників науки, що зрештою допомогло йому зрозуміти й героїв революції, то Поллаку – цьому зовні респектабельному панові – недоступна ніяка захопленість. Він сумлінний асистент професора й тільки. Він може процвітати в науці, але при всім цьому на першому плані в нього буде особистий спокій і благополуччя
Педантизм інтелігентів, подібних Поллаку, байдужість їх до суспільних проблем відзначив В. І. Ленін у статті “Руки ладь” (1906), у якій дав убивчу характеристику групи кадетів – авторів збірника “Москва в грудні 1905 р.”: “Так зрозумійте ви, жалюгідні люди, що бути 11-го грудня в Москві в революційної організації й не говорити про повсталий народ могли б тільки чорносотенці або педанти із зовсім вихолощеною душею начебто Поллака в “До зірок” Леоніда Андрєєва!”.
Є, однак, у п’єсі характерні для Андрєєва абстрактність і анархістські мотиви. Довідавшись про загибель Миколи, його наречена Маруся, проклинаючи життя, обіцяє побудувати місто, у якому оселить “всіх убогих, калік, божевільних, сліпих… І будинку будуть такі ж, як жителі: криві, горбаті, сліпі, изъязвленние… І в нас будуть постійні вбивства, голод і плач; і царем міста я поставлю Іуду й назву місто “До зірок!” “Це,- писав Боровский,- чисто андріївський поворот думки… якщо я не можу забезпечити, щоб мир вільно заселявся кращими з людей – нехай же нічого не буде…”.
Можна було б сказати, що монолог Марусі – тяжке марення людини, що впали від горя в напівбожевільний стан, тим більше, що дуже незабаром вона стане говорити зовсім інше:
“збережу я те, що залишилося від Миколи – його думка, його чуйну любов, його ненависть”.
Однак для Андрєєва ідея загального руйнування була не випадкова. Вона лежить і й основі п’єси “Сава” (1906), герой якої люто проповідує теорію знищення всього – нібито в ім’я людини, в ім’я справедливості. Віриться в щирість прагнення Сави перетворити мир на нових початках, по його шляху й методи – анархічне знищення всього – неприйнятні, Саві невідомі реальні основи справедливості, про яку він так печеться, не знає він людини, в ім’я якого хоче “здерти із землі лахміття”.
Поразка революції Андрєєв переживала дуже важко. Валила його й без того неміцна віра в перемогу добра, і крах надій письменника був тим страшнее, що підтвердилося його гірше припущення про результат революції (“переможуть кадети)”. Д всьому цього додалося особисте горе – смерть у грудні 1906 року гаряче коханої дружини (Л. Андрєєв був одружений на А. М. Велигорской – внучатій племінниці Т. Г. Шевченко, внучці його брата Варфоломія), що кинула його в смугу важкого запою й нервової хвороби. Багато творів Андрєєва цієї пори перейняті мотивами розпачу, песимізму, заперечення змісту життя
(2 votes, average: 2.50 out of 5)