Твір по романі Воробйова “Це ми, господи!”
Війна… Це страшно… Ми знаємо й чули про неї багато, але нам, дітям післявоєнного років, не усвідомити до кінця, що таке війна. Однак ясно одне: війна – пекло, “м’ясорубка”, що перемелює людські життя, що перекручує людські долі. Не дай нам, Господи, коли-або зштовхнутися з війною віч-на-віч… Про Велику Вітчизняну війну написано багато книг. Серед них – повість Костянтина Воробйова “Це ми, Господи!”… Цей добуток був написаний в 1943 році, коли короткий перепочинок у партизанських боях дозволив йому розповісти про те, що
Перед нами доля людини, одного з мільйонів, що потрапили з німецький полон, історія лейтенанта Сергія Кострова. Але він же, один з деяких, зміг вижити, духовно вистояти в цьому полоні, не втративши надії на звільнення. Із самого початку Сергій вирішив: “… я молодий і хочу жити. Виходить, хочу ще боротися”.
Всіх цих людей поєднувала разюча любов до життя, стійкість, бажання втекти з полону, а головне – прагнення всіма силами здійснити задумане. Думка про втечу зігрівала душу головного героя в страшних умовах фашистського полону. Він голодував, навчився берегти кожну крихту хліба, але завжди був готовий поділитися з іншими. Він не втрачав цілковитого самовладання, хоча це було майже неможливо. Сергій побував у багатьох таборах смерті, бачив, як нізащо, просто заради забави, фашисти розстрілювали беззахисних людей, як морили їхнім голодом, бачив, у що перетворюється більшість в’язнів, що утомилися боротися. Але Сергій бачив і інших людей, до останніх хвилин борющихся за життя й, подібно йому, що прагнуть до втечі. Рідко кому вдавалося втекти, але Сергію це виявилося під силу. Перша спроба виявилася невдалою: його й Ванюшку – хлопчика років сімнадцяти, котрий погодився бігти із Сергієм, – піймали, і “стрибали куті чоботи по двох розпростертих тілах…”. Але втікачі вижили, і знову була втеча…
“Нарешті воля! Можна глибоко вдихнути виснаженими грудьми! Але ні на хвилину не можна забувати, що ми – усе ще полонені, і за такими, як ми, у лісах полюють поліцейські…” Утікачі ховалися, пробираючись до рідної землі. Але все-таки Сергій залишився один, коли схопили Ванюшку. Герой ледве було не вигин у болоті, потрапив у лабети до есесівців… і знову біг! “Гади! Російського офіцера так не візьмеш!” Але от лихо: відмовила права нога – іти неможливо! І знову полон, і знову допити, катування, знущання… Господи, що ж роблять із людиною такі випробування, які виніс і пережив Сергій Багать. Молодий хлопець за кілька місяців перетворився в старого. “Немає на світі гірше тих хвилин, коли людина зрозуміє, що все, що стояло зробити, – зроблено, пережито, кінчено!.,” Такі почуття випробовував і Сергій. Він майже отчаялся. Майже…
Там, у глибині душі, залишилося те, що можна вирвати, “але тільки чіпкими пазурами смерті”. Сергій зберіг це “те”. Незважаючи на все, що ще чекало його, “він живий, а виходить, буде боротися, не за право просто існувати, а за право на життя, вільне життя…”. “Бігти, бігти, бігти! – майже набридливо чеканилося в розумі слово”. “Це ми, Господи!” – страшна книга. Але вся написане – правда, жорстока правда про війну, про полон, про фашистів… Але не потрібно думати, що всі добутки – суцільні картини війни. Є й ліричні відступи, якщо, звичайно, ці рядки можна так назвати. Ліричні відступи немов вкраплені в текст, вони скрашують що відбувається, але природа немов почуває, що йде війна: “Бархатистими котячими лабетами підкрадалася осінь.
Видавала вона себе лише тихими шерехами кленових листів, що засихають, так потрісканих стручків акацій. Змученою вдовою-солдаткою плаче кривавими гронами зліз опершаяся на тин горобина”. Природа немов живаючи, метафори, неодноразово використані автором, роблять її безпосереднім свідком війни. Природа плаче над загиблими, страждає разом з пораненими. Але природа є й ворогом військовополонених. Природа-Убивця й природа-страждальниця. Всі моменти природи дивно відповідають дії, будучи одночасно й “тіньовим” тлом, і діючою особою. Це – авторська особливість, але, по-моєму, вся повість особлива. Нехай цей не перше й не другий добуток про війну, але це не просто повість, це рядка, написані кров’ю, це те, що вистраждано самим автором, це свого роду лемент душі – це ми, Господи, ми, люди, що пройшли через пекло війни. “Це ми, Господи!” – попередження людям, попередження про те, що війна – це не просто страшно, війна – смерть не тільки фізична, але й духовна.
Це величезний удар, удар по самому хворому, що є в усіх нас, – по нашому життю, по нашим рідним і близьким, просто по людям… Я не хочу війни, я хочу жити, жити й бачити синє небо над головою, яскраве сонце в цьому небі. Я не хочу коли-або почути гуркіт знарядь, не хочу довідатися, що таке війна. І не дай нам, Господи, коли-або виявитися у вирі воєнних дій, потрапити у вир смерті…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)