Твір-оповідання на морально-етичну тему за власними спостереженнями

Дорога петляє серед занесених снігом полів. День морозний, але сонячний. Вітрець іноді приносить з якого-небудь дерева сніговий пил, кидає в обличчя, і тоді відчуваєш не холод, а приємне поколювання крижаних крупинок. Мимоволі примружуєш очі від яскравого світла, а коли розплющуєш їх знову, помічаєш лісосмугу, що виникає немов з-під землі. І пригадуються рядки поета О. С. Пушкіна: “Под голубыми небесами великолепными коврами, блестя на солнце, снег лежит; прозрачный лес один чернеет…” Минувши лісосмугу, ми зупинилися, вражені картиною,

що відкрилася у низині: на скутім льодом ставку ми побачили гігантську дзигу. Проте це була не збільшена багато разів іграшка. Навколо вертикальної осі на санчатах і ковзанах крутилася дітвора. Нас здивувало, що діти мчали по колу, утримуючись на ньому і не наскакуючи один на одного, наче якась невідома сила утримувала їх.

Загрузаючи по коліна у снігу, ми почали спускатися до ставка. Коли ми підійшли ближче, все стало зрозуміло. Посеред ставка знаходився дерев’яний стовп, який намертво вмерз у льод. До стовпа за допомогою металевих кілець великого підшипника, надітого на стовп, були прикріплені жердини,

а до них – санки. Декілька дітей на ковзанах, тримаючись за жердини, крутили карусель, даючи чимале задоволення і собі, і тим, хто сидів у санях. І знову пригадався Пушкін: Мальчишек радостный народ коньками звучно режет лед…”

Але що особливо здивувало, так це те, що біля ставка стояв стовп з невеликим прожектором. Дроти від нього тягайся до вітряка, що виднівся на пагорбку. Ми підійшли до одного з підлітків, який чекав своєї черги прокотитися на санних, і запитали:

-Хто ж це влаштував вам таку розвагу?

-Дядько Василь, він у нас на селі недавно. До цього жив у місті. Переїхав і родиною до свого батька, діда Гната, і тепер він фермер.

А освітлення теж його рук справа? – запитав я.

-Так. Вечорами сюди і дорослі приходять. Весело буває.

-А вітряк хто збудував?

-Теж дядько Василь. Він на усі руки майстер. І генератор, який надає руху лопастям вітряка, теж своїми руками зробив. Звідси і електрика.

-Жаль, – кажу, – зима скінчиться, і карусель на ставку зруйнується.

-А влітку у нас інша розвага, – почув я за спиною чоловічий голос.

Обернувшись, я побачив молодого чоловіка, що тримав за руку дівчинку років п’яти.

-Я сусід Василя Гнатовича, нашого сільського умільця. А ви звідки? – запитав нас незнайомець.

-Ми приїхали погостювати до родичів і ось затрималися біля ставка. А про яку втіху влітку ви щойно казали?

-Улітку на наш ставок спускається незвичайне судно. Воно збудоване з порожніх поліетиленових пляшок, пенопласту. Є на судні і щогла, і вітрила.

-І знову це справа рук Василя Гнатовича?

-Звісно, – відповів чоловік. – Ви зараз зайдіть у Село і відразу побачите його маєток. Вікна і двері прикрашені вигадливими візерунками з дерева. На воротах сидить дерев’яний півень, на них теж орнамент. Та що я розповідаю! Все побачите самі. Поки гостюватимете, познайомитеся з цією дивовижною людиною.

Ми попрощалися з балакучим співрозмовником і по стежці, утоптаній десятками ніг, вийшли на дорогу. Удалині виднілося село. Нам пригадалися прислів’я: “Трудами не хвалися, а пишайся”, “Які труди – такі й плоди”, “Щоб у шані бути, треба труд любити”. Я б додав: і душу щедру, чуйну треба мати, і тоді твоя праця справді принесе свої плоди. Так, великий трудівник, людина зі щедрою душею – фермер Василь Гнатович.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Твір-оповідання на морально-етичну тему за власними спостереженнями