Людині немає нічого сутужніше оцінити самого себе об’єктивно, і немає людей, які в глибині душі не оцінювали б себе самокритично. Але все-таки самооцінка не буде настільки вірної, як якби тебе оцінили твої рідні, близькі, друзі. Але картина ніколи не буде повної, якщо ти не довідаєшся думки про себе сторонніх людей, навіть тих, які до тебе не дуже добре ставляться. Саме ці люди здатні часом сказати безумно образливі, гіркі, нестерпно жорстокі, але справедливі слова. І не коштує в цих випадках затаювати образу, адже в кожній образі у твою адресу
або в невдалому жарті товариша обов’язково є частка істини. Вірно адже говорять: “Гірка правда краще, ніж солодка неправда”.
И краще прийняти цю правду такий, яка вона є, і подивитися на себе з боку: “А може бути, мені що – те потрібно змінити в самому собі? Може, я що – те роблю неправильно? При цьому важливо не розкритикувати себе дощенту, не занижувати самооцінку, граючи на користь недоліків і жертвуючи своїми достоїнствами, а лише глянути як би з боку на себе, на свої вчинки…Мене, наприклад, кожна людина оцінює зовсім по – різному. “Немудро, – скажете ви й посмієтеся над невигадливою
фразою, – адже в кожного є своя думка, сприйняття тої або іншої людини”. Але є аспекти, в оцінках яких сходяться й рідні, і друзі, і подруги. Я думаю, що оповідання про те, який мене бачать інші, найкраще почати з найближчих людей – батьків. Адже батьки – люди, які бачать мене щодня й знають, як ніхто іншої. Вони знають, що я не завжди гарна, усмішлива. Адже я ще буваю злий, дратівливої по різних причинах, так іноді й просто в поганому настрої. Саме в батьків ніколи не створюється помилкового враження про свою дитину. Мої батьки говорять, що я не вмію відстоювати те, що мені потрібно. Часто так виходить і з навчанням. Звичайно, заповнюючи анкету, запропоновану нам шкільним куратором, я вперше всерйоз задумалася про свою ерудицію, про такі важливі речі, як працьовитість, честь, про те, чи не егоїстична я. На уроці, маючи порівняно непогані знання по даній темі, підготовленість і повне виконання домашнього завдання, я не можу розкрити свої думки, сказати те, що я знаю. Так звичайно виходить на семінарах біології, історії, літератури. Просто мені завжди здавалося, що мої товариші знають набагато більше мене. Я не хочу мінятися, я хочу, щоб мене поважали, і любили такий, яка я є. До того ж батьки вважають, що я не маю власної думки, орієнтуючись тільки на думки інших і підбудовуючись під них. Так було й у моєму захопленні музикою, і в прочитаних книгах, які стали пізніше улюбленими, у виборі мною друзів, що стали близькими або, навпаки, що зробилися недругами, і просто в різних дріб’язках. Мої батьки побоюються, що в такий спосіб буде й у виборі мною професії, вузу, життєвого шляху. Друзів у мене завдяки моєму характеру (гарному або не дуже – вам судити) завжди було дуже багато. Шлях мій у виборі друзів, напевно, як в усіх, був тернистий. Скільки ж проб і помилок було в мене на цьому шляху! Звичайно, кожна людина обпікається хоч раз у своєму житті об недовіру, ворожість, жорстокість, натрапляє на стіну холодної ввічливості, розташувавшись до людини всією душею. Буває так: полюбиш людини, прив’яжешся до нього всім серцем, а він не приймає твоєї дружби, не розуміє й не хоче зрозуміти твоєї прихильності; весь вид його показує явне небажання спілкуватися з тобою й повною ворожістю
На щастя, таких людей я зустрічала нечасто, але неприязне відношення, холодно – погляд, що споглядає, кричущий так явно про своє відношення до тебе… і дуже розбудовуюся й навіть ображаюся, що зовсім недоречно в такій ситуації
Моє надходження в ліцей можна зрівняти тільки із приїздом Тетяни Ларіній у Москву. Помнете, як у Пушкіна? Її знаходять дивної! Так було із мною: замкнута, ніжна дівчинка, що мріє про щастя. Подруги вважають мене дуже ранимої, чутливої. Я не можу судити, наскільки це вірно. Судити вам! Але, як відомо, чутлива людина в будь-якій надзвичайній ситуації виявить більшу сміливість і буде хладнокровнее самого спокійного на людях людини. Насправді як же важко знайти людей, які б розуміли тебе з півслова й з якими було б легко спілкуватися. Для мене це, мабуть, важливіше всього. Помнете, як у фільмі “Доживемо до понеділка”? Щастя – це коли тебе розуміють. Прошу вас, не судите строго. У моїй простенькій роботі, у моєму одкровенні відбиті всього лише мої думки, спостереження, сприйняття. Можливо або навіть напевно ваші думки будуть зовсім іншими. Віддаюся на ваш суд
